Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Станція Тихо, штаб-квартира компанії в Поясі, була реалізована як масивне кільце, побудоване навколо сфери півкілометра у попереку. Всередині розташовувалися шістдесят п’ять мільйонів кубометрів виробничих і комірних приміщень. Два кільця, що оберталися назустріч одне одному пертинаючи сферу, містили досить простору для комфортного проживання п’ятнадцяти тисяч робітників і їхніх родин. На вершині виробничої сфери було розміщено шість величезних будівельних маніпуляторів, які виглядали так, наче могли розірвати навпіл великий важкий фрейтер. Нижня частина мала виріст у форми бульби півсотні метрів завширшки, де містився термоядерний реактор і система двигунів класу лінкора, що робило станцію найбільшою мобільною платформою у Сонячній системі.

Кожне приміщення в масивних кільцях мало систему рухомих кріплень, що орієнтували його згідно з вектором тяги, створюючи тяжіння прискорення, адже в перельотах між місцями роботи кільця не оберталися.

Голден хоч і знав усе це, проте від першого погляду на станцію йому перехопило подих. І справа була не тільки у розмірах: вражала сама думка про те, що чотири покоління найрозумніших людей Сонячної системи жили і працювали тут, допомагаючи витягувати людство на зовнішні планети часто-густо лише надвольовими зусиллями.

– Воно виглядає як великий жук, – сказав Амос. Джим хотів було заперечити, але уява склала величезного павука: кулясте тіло і ноги, що розчепірились від голови.

– Забудьте ви про станцію, – відповів Алекс, – ви погляньте на ТОГО монстра!

Поряд з кораблем, що його будували, станція виглядала карликом. Ладар повідомив капітану, що конструкція була завдовжки два кілометри і півкілометри завширшки. Круглий і тупий, корабель був схожий на сталевий недопалок. Крізь риштування можна було розгледіти внутрішні приміщення і машини на різних етапах будівництва, проте двигуни виглядали готовими, а прова була вкрита обшивкою. На ній великими літерами білого кольору було написано «НОВУ».

– То на цій штуці мормони чкурнуть до Тау Кита, еге ж? – запитав Амос. Фраза стала закінченням довгого, здивованого посвисту. – Зухвалі, злидні. Жодної гарантії, що там буде планета, варта їхньої столітньої подорожі.

– Вони виглядають досить впевненими, та й хіба можуть злидні заробити на корабель типу цього? Особисто я бажаю їм успіхів.

– Вони ж отримають зірки, – докинула Наомі, – як ти можеш їм не заздрити?

– Їхні пра-пра-правнуки, може, й отримають зірку, якщо вони всі не виздихають від голоду на орбіті непридатної до використання скелі, – не здавався Амос, – давайте не перебільшувати. – Тоді показав у бік комунікаційної решітки вражаючих розмірів, пристикованої до «Нову»: – Закладаюся, ось цим вони відправили нам вузько-сраке повідомлення?

Алекс кивнув.

– Якщо ти бажаєш надіслати особисте повідомлення за пару світлових років, тобі потрібна серйозна когерентність променя. Вони, напевно, ще й потужність прикрутили, аби не пропалити дірку в нас.

Голден підвівся з крісла другого пілота і проштовхнувся крізь Амоса.

– Алексе, глянь, чи не дають нам посадку.

Посадка пройшла на диво легко. Станційний диспетчер направив їх до стикувального вузла обабіч сфери і був на лінії весь час, поки Алекс оженив стиковочний вузол зі шлюзом. Диспетчер ні разу не згадав про те, що в них забагато озброєннь як для транспорту і замало ємностей для зріджених газів. Закінчивши стикування, він побажав гарного дня.

Голден одягнув скафандр і прогулявся у вантажний трюм. Потім, тримаючи в руках чималий дафл, зустрівся з рештою команди прямо перед люком зовнішнього шлюзу.

– Одягніть скафандри, відтепер це стандартна процедура для команди на випадок, якщо ми прибуваємо у нове місце. І візьміть ось це, – мовив він, дістаючи пістолі й обойми з торби. – Покладіть у кишеню чи в сумку, якщо так більше подобається, але свій я носитиму відкрито.

Наомі здивовано поглянула на нього:

– Виглядає дещо... конфронтаційно, чи не так?

– Я втомився отримувати копняки, – відповів капітан. – «Росі» – це непоганий крок до незалежності, і хочу взяти з собою його шматочок. Невеликий. Назвіть це оберегом.

– Офігєнчик, – лише й зреагував Амос, чіпляючи пістоль до стегна.

Алекс засунув ствол в кишеню льотного костюму. Наомі відвернула носа, відмахнувшись від останнього пістоля. Голден поклав його назад у дафл, очолив команду до люка і провів шлюзування.

Старший темношкірий чоловік міцної статури чекав на них з іншого боку. Коли втікачі наблизилися, він посміхнувся.

– Ласкаво просимо на станцію Тихо, – припросив різник станції Андерсон, – звіть мене Фредом.

РОЗДІЛ 18. Міллер

Загибель «Доннаджера» справила на Церері ефект вибуху. Стрічки новин були засмічені відео битви, отриманими за допомогою потужних телескопів, і більшість з тих відео (якщо не всі) були підробленими. Базіки з Поясу мали успіх на спекуляціях щодо секретного флоту АЗП. Шестеро суден, що вклали в копи марсіянський флагман, називали героями і мучениками. Слогани на кшталт «Ми зробили це раз і ми можемо повторити» та «шваркнемо каменюкою» почали з'являтися навіть у безпечних раніше колах.

Якщо «Кентербері» розвіяв самовдоволеність белтерів, то «Доннаджер» зробив щось гірше. Він розвіяв страх. Жителям Поясу впала до рук раптова, переконлива і неочікувана перемога. Надія їх спокушала і все вдавалося можливим. Вона могла б налякати Міллера ще більше, якби той був тверезим. Його будильник не вимикався останні десять хвилин. Якщо вслухатися, то набридливе дзижчання мало нижні тони і обертони. Постійно зростаючий тон, а під ним тріпотіння перестуків, навіть м'яка музика, захована під сподом гидотних звуків. Ілюзії. Слухові галюцинації. Голос вихору.

На столі біля ліжка, де колись стояла вода, нині розмістилася учорашня пляшка фальшованого грибного бурбону. В ній ще лишалося на два пальці. Міллер розмірковував про м`яку брунатну рідину, намагаючись вгадати, якою вона буде на смак.

Чудовим результатом втрати ілюзій, міркував він, було те, що тобі варто спинитися претендувати на щось. Усі ці роки, протягом яких він вважав, що викликає повагу, вважав себе майстром своєї справи, вважав, що всі жертви, які він приніс, були зроблені не просто так – розсипалися на порох, залишивши його наодинці з чистим, кришталево-прозорим розумінням того факту, що він був повноцінним алкоголіком, який викинув усе позитивне зі свого життя, аби звільнити місце для «анестезії».

Шаддід вважала його посміховиськом. Масс вважала його платнею за те, що вона не мусила спати з тим, хто їй не подобався. Єдиним, хто мав хоч крихту поваги до нього, був Гейвлок, землянин. Певним чином це заспокоювало. Він міг припинити спроби тримати марку.