Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі
– Чекай-но, – попросив Міллер.
– Блювати будеш?
Міллер коливався хвилину. Запізно вже блювати. Він спіткнувся. Гасіні вмостив його назад у візок, увімкнув двигун і зі скрипом вони виїхали в коридор. Світло високо над ним було приглушене. Візок погойдувало, поки вони проїздили перехрестя за перехрестям. Чи не погойдувало. Може, то його самого гойдало.
– Я вважав, що був нівроку, – мовив він. – Знаєш, увесь цей час я думав, що принаймні непоганий.
– Ти нормальний, – відповів Гасіні, – просто робота в тебе гівняна.
– В цьому я мастак.
– Ти нормальний, – повторив Гасіні, наче від його слів це стане правдою.
Міллер лежав на диванчику візка, пластикове крило добряче давило йому в бік. Боліло, але рухи потребували забагато зусиль. Думання потребувало забагато зусиль. Він згадав минулий день, згадав слова Масс. Прокрутив у голові все, що мав на Жулі. Не було ради чого повертатися додому, та більше нема куди.
Світло змістилося в його полі зору. Цікаво, це так і зірки виглядають? Ніколи не дивився в небо. Лише від самої думки в нього закрутилося в голові. Відчуття терору нескінченності було майже приємним.
– Там є кому дати тобі раду? – уточнив Гасіні, коли вони дісталися до Міллерової діри.
– Я справлюсь. Я просто... був поганий день.
– Жулі, – кивнув розуміючи Гасіні.
– Як ти знаєш про Жулі?
– Ти всю ніч про неї торочив. Це дівчина, за якою ти упадаєш?
Знітившись, Міллер поклав руку на возик. Жулі. Він говорив про Жулі.
Ось до чого все це. Не через роботу, не через репутацію. Вони забрали Жулі. Особливу справу. Ту, що мала значення.
– Ти закохався в неї, – ствердив Гасіні.
– Типу, так, – крізь алкогольні пари проступило одкровення, – я думаю, що так.
– Тобі ж гірше.
РОЗДІЛ 17. Голден
Камбуз «Тачі» містив повноцінну кухню, стіл на 12 персон і повнорозмірну кавоварку, здатну приготувати сорок горнят напою менш ніж за 5 хвилин, безвідносно, чи була на борту невагомість, чи п’ятикратне прискорення. Голден возніс молитву подяки роздутим військовим бюджетам і натиснув кнопку «варити». Він не стримався і пошкрябав нержавіючий бік кришки, викликаючи приємний, протяжний звук.
Аромат кави почав наповнювати простір, змагаючись із запахом свіжої випічки чи що там ще Алекс поставив у духовку. Амос тупцяв навколо столу в новенькому гіпсі, розставляючи металеві прибори та столове «срібло».
Наомі мішала в мисці щось із часниковим ароматом доброго хумусу. Споглядаючи побутові турботи команди, Джим почувався у мирі та безпеці настільки повно, що аж голова закрутилася.
Вони рухалися вже декілька тижнів, їх весь час переслідував то один таємничий корабель, то інший. Вперше відтоді як було знищено «Кентербері», ніхто не знав, де вони є. Ніхто нічого від них не вимагав. На разі Сонячна система вважала їх одними з сотень втрат на «Доннаджері». «Магічний» трюк, з яким зникала Шедова голова, нагадував йому, що принаймні одного з команди вони втратили. Та відчуття, що він знову стає господарем власної долі, не затьмарилося від втрати.
Дзенькнув таймер, і Алекс дістав деко тонкого плаского хліба. Він різав його скибками, на які Наомі мастила те, що й справді виглядало як хумус. Амос розклав їжу по тарілках. Голден налив свіжої кави в горнята з іменем судна і роздав кожному. Настала дивна хвилина, коли всі мовчки стояли біля столу, намагаючись не зруйнувати ідеальність моменту.
Амос вирішив проблему простою фразою:
– Я голодний як довбаний ведмідь, – мовив він і гупнув на стілець. – Хтось передайте мені перець, будь ласочка.
Декілька хвилин ніхто не говорив, всі мовчки їли. Голден відкусив маленький шматок хліба з хумусом, після тижнів несмачних протеїнових батончиків сильний смак вражав. Наступної миті шматок було запхнуто до рота так швидко, що гланди аж заходилися в приємній агонії.
Джим винувато оглянув стіл, але всі жерли так само швидко, отже, він облишив умовності та сконцентрувався на страві. З’ївши все до крихти, відкинувся на спинку стільця, видихуючись і сподіваючись протягнути приємний момент якнайдовше.
Алекс сьорбав каву із закритими очима. Амос вигрібав з миски ложкою останні краплі хумусу. Наомі кинула сонний погляд на Джима крізь напівприкриті очі, і це раптом було пекельно сексуально. Голден задавив це почуття і підняв горня:
– За морпіхів Келлі. Герої до кінця, спочивайте з миром.
– За морпіхів, – відгукнулися усі, брязнули чашками і випили.
Алекс підняв своє і проголосив:
– За Шеда.
– Ага, за Шеда. І бодай ті дупоголові, що вбили його, смажаться в пеклі, – промовив Амос і додав тихіше: – Якраз поряд із довбнями, що спалили «Кент».
Настрій за столом змінився. Голден відчув, як мирний дух зник так само тихо, як і прийшов.
– Тож, – мовив він, – розкажіть мені про наше нове судно. Алексе?
– Він красавчік, кепе. Я гнав при дванадцятикратному прискоренні майже півгодини, коли ми забиралися з «Донні», а він лише мурчав, мов кошеня, увесь цей час. Ну і крісло пілота зручне, так.
Голден кивнув.
– Амосе? Мав вже час заглянути в машину?
– Ага. Чисто, як в трамваї. Схоже, що маслопуп типу мене тут не заробить копійку, – відповів механік.
– Не заробить – це добре, – відповів Голден. – Наомі? Що скажеш?
Та посміхнулася.
– Мені подобається. Тут найкращий душ для кораблів такого розміру з тих, що я бачила. До того ж, тут направду дивовижний медичний відсік з комп’ютеризованою експертною системою, яка знає, як лагодити зламаних морпіхів. Варто було б знайти його перед тим, як допомагати Амосу самотужки.
Амос постукав по гіпсу пальцем:
– Люди, ви зробили гарну роботу. Босе.
Голден оглянув вимиту команду і запустив п’ятірню у свій чуб, вперше за багато тижнів витягнувши її чистою.
– Отож-бо. Душ і відсутність потреби вправляти зламані ноги звучить приємно. Ще щось?
Наомі підняла підборіддя, замислившись. Її очі ворушились, мовби вона переходила від пункту до пункту в уявному списку:
– У нас повний бак води, інжектори мають досить паливних пелет, аби живити реактор протягом років тридцяти, камбуз має усе необхідне. Ти мусиш мене зв’язати, коли повертатимеш корабель флотським. Він мені подобається.
–
