Єретики Дюни - Френк Херберт
Залежності… ключові колоди…
Теґ усвідомив, що перебуває у своєму робочому кабінеті, перед ним розклад змін, який він мав затвердити. Якусь мить гадки не мав, ані котра година, ані який це день. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб зорієнтуватися.
Пізній ранок. Тараза та її група відлетіли два дні тому. Він сам. Так, Патрін узяв на себе сьогоднішній тренувальний розклад Дункана, звільнивши Теґа для прийняття командних рішень.
Довколишній простір здався Теґові чужим. Та коли він оглянув його детально, то пізнав кожну річ. От його власна консоль персональних даних. Його мундирний піджак акуратно повішений на спинку крісла поруч із ним. Він спробував увійти в ментатський режим і виявив, що власний мозок йому опирається. Теґ не стикався з цим феноменом від днів навчання.
Дні навчання.
Тараза й Одраде змусили його повернутися до якогось різновиду навчання.
Самонавчання.
Наче щось стороннє, пам’ять підсунула йому давню-предавню розмову з Таразою. Як це було знайомо. Він опинився в тому часі, пійманий у пастку власної пам’яті.
Вони обоє з Таразою були дуже втомлені ухваленням рішення і діями, що мали запобігти кривавому протистоянню — інциденту Барандіко. Лише спазм історії, та тоді він вимагав усієї їхньої об’єднаної енергії.
Після підписання угоди Тараза запросила його до маленької вітальні свого помешкання на не-кораблі. Говорила невимушено, захоплювалася його прозорливістю, тим, як він розгледів слабкості, що дали змогу досягти компромісу.
Вони інтенсивно працювали майже тридцять годин поспіль, без жодної перерви на сон, тож Теґ тішився з можливості посидіти, а Тараза тим часом набирала код на автоматі напоїв. Автомат слухняно приготував дві високі склянки кремово-коричневої рідини.
Коли Тараза подала Теґові склянку, він упізнав запах. Це було швидке джерело енергії, відновник сил, яким Бене Ґессерит рідко ділилися з чужими. Але Тараза вже не вважала його чужим.
Відкинувши голову назад, Теґ відпив довгий ковток, роздивляючись оздоблену стелю маленької Таразиної вітальні. Цей не-корабель був старої моделі, збудований за часів, коли більше дбали про декор: тяжкі різьблені карнизи, барокові статуетки на кожній поверхні.
Смак напою повернув його в дитячі спогади — густа меланжева настоянка…
— Мати робила його мені, коли я надто перевтомлювався, — сказав він, дивлячись на склянку в руці. Уже відчував, як заспокійлива енергія пропливає його тілом.
Тараза, взявши свій напій, сіла у слідокрісло навпроти нього: пухнастий і м’який предмет живих меблів, що припасувався до неї з легкістю, яку давало довге знайомство. Теґові вона запропонувала традиційне крісло із зеленою оббивкою, але побачила, як його погляд перебіг на слідокрісло, і всміхнулася.
— У кожного свій смак, Майлсе. — Вона відпила ковток і зітхнула. — Ну що ж, це була виснажлива, але добра робота. У деякі хвилини ми опинялися на краю чогось дуже поганого.
Теґ виявив, що його зворушило її розслаблення. Без пози, без маски готовності, що могли б їх розділити й визначити окремі ролі в ієрархії Бене Ґессерит. Вона була дружелюбною, без тіні спокусливості. Усе було таким, яким і здавалося, але так можна сказати про кожну зустріч із Превелебною Матір’ю.
Підхоплений хвилею піднесення, Теґ зрозумів, що добре навчився читати Альму Мавіс Таразу, навіть якщо вона приховувалася за однією зі своїх масок.
— Твоя мати навчила тебе більшого, ніж їй було наказано, — промовила Тараза. — Мудра жінка, але чергова єретичка. Це, здається, і все, що нам вдається вивести останнім часом.
— Єретичка? — Він відчув укол образи.
— Є такий приватний жарт Сестринства, — сказала Тараза. — Ми повинні виконувати накази Матері Настоятельки з цілковитою відданістю. Так ми й робимо, крім випадків, коли не погоджуємося з нею.
Теґ усміхнувся і відпив чималий ковток.
— Дивно, — зауважила Тараза, — але коли ми вели цю дрібну затяту суперечку, то я зауважила, що реагую на тебе, наче ти один із нас.
Теґ відчув, як напій розігріває його шлунок. Ніздрі ледь пощипувало. Він поставив порожню склянку на бічний столик і сказав, дивлячись на нього:
— Моя старша дочка…
— Тобто Дімела. Ти мав би дозволити нам здобути її, Майлсе.
— Це не я вирішував.
— Але одне твоє слово… — Тараза знизала плечима. — Що ж, це в минулому. То що там Дімела?
— Вона вважає, що я часто аж надто скидаюся на вас.
— Аж надто?
— Вона палко мені віддана, Мати Настоятелько. Не розуміє по-справжньому нашого зв’язку і…
— А який наш зв’язок?
— Ти наказуєш, я підкоряюся.
Тараза глянула на нього через край своєї склянки. Відвівши її вбік, сказала:
— Так, ти насправді ніколи не був єретиком, Майлсе. Можливо… колись…
Він квапливо заговорив, прагнучи відвернути Таразу від таких думок.
— Дімела думає, що тривале вживання меланжу робить людей схожими на вас.
— Справді? Чи ж не дивно, Майлсе, що геріатричний еліксир має стільки побічних дій?
— Мені це не здається дивним.
— Звичайно, не здається. — Вона осушила склянку та відставила її вбік. — Я мала на увазі те, що такий спосіб значного продовження тривалості життя спричинив у деяких людей, особливо в тебе, глибоке знання людської природи.
— Ми довше живемо й більше помічаємо, — припустив він.
— Не думаю, що все так просто. Деякі люди ніколи нічого не помічають. Їхнє життя просто триває. Вони не виявляють у ньому нічого більшого за тупу впертість і з гнівом та образою опираються всьому, що може вирвати їх із цього фальшивого спокою.
— Я ніколи не міг розробити належного балансу прийому прянощів, — сказав він, маючи на увазі звичний ментатський процес опрацювання даних.
Тараза кивнула. Вона, очевидно, стикалася з такими ж труднощами.
— Схоже, ми в Сестринстві більше схильні до руху вздовж одної колії, ніж ментати, — промовила вона. — Маємо досвід, як вийти з цієї колії, але це тривкий стан.
— Наші предки віддавна мали цю проблему, — зауважив він.
— До прянощів було інакше, — сказала вона.
— Але їхнє життя було таким коротким.
— П’ятдесят, сто років, нам це не здається довгим, та все ж…
— Вони інтенсивніше використовували доступний їм час.
— Ох, інколи вони були справжніми шаленцями.
Теґ зрозумів, що вона передає йому спостереження своїх Інших Пам’ятей. Не вперше він ставав причетним до такої древньої традиції. Його мати теж інколи прикликала такі спогади, але це завжди було уроком. Чи Тараза робить це зараз? Навчає його чогось?
— Меланж — це багаторукий монстр, — сказала вона.
— Тобі не хотілося часом, щоб ми ніколи його не знаходили?
— Без прянощів не було б Бене Ґессерит.
— І Гільдії.
— Але не було б і ні Тирана, ні Муад’Діба. Прянощі одною рукою дають, а всіма іншими забирають.
— У якій руці те, чого ми прагнемо? — спитав він. — Хіба ж це не завжди під питанням?
— Ти незвичайний, знаєш це, Майлсе? Ментати так рідко заглиблюються у філософію. Думаю, це одна з твоїх сильних сторін. Украй висока схильність
