Єретики Дюни - Френк Херберт

Чого вона хоче?

Засвідчення його батьківства? Мала вже всі підтвердження, яких могла потребувати.

Спостерігаючи зараз за нею, за тим, як вона терпляче чекала, коли його міркування дійдуть до розв’язку, Теґ мимоволі подумав, що є багато правди в частому твердженні, наче Превелебні Матері не повністю належать до людства. Вони якимось чином переміщалися поза головним потоком, можливо, паралельно до нього, можливо, час від часу пірнаючи в нього для досягнення власних цілей, та завжди були відокремленими від людства. Відокремилися. Це було ідентифікаційною ознакою Превелебної Матері — почуття додаткової ідентичності, що більше зближувало їх із давно покійним Тираном, ніж з людським родом, з якого вони походили.

Маніпуляція. Ось їхня прикмета. Маніпулювали всім і всіма.

— Я маю бути очима Бене Ґессерит, — сказав Теґ. — Тараза прагне від мене людського рішення за всіх вас.

Одраде, помітно задоволена, стиснула його руку.

— Якого батька я маю!

— Справді маєш батька? — спитав він і виклав свої міркування про те, що Бене Ґессерит поставили себе поза людством.

— Поза людством, — промовила вона. — Яка дивна ідея. Чи навігатори Гільдії теж поза первинно людським?

Він подумав про це. Навігатори Гільдії значно відрізнялися від більш звичної людської подоби. Народжувалися в космосі, жили в контейнерах із меланжевим газом, їхні форми спотворювалися, кінцівки та внутрішні органи витягувалися і змінювалися. Але молодий навігатор у період еструсу й перед зануренням у контейнери міг розмножуватися нормально. Це було продемонстровано. Вони стали не-людьми, але не так, як Бене Ґессерит.

— Навігатори не є вашою ментальною ріднею, — сказав він. — Вони мислять по-людському. Керування космічним кораблем, навіть із використанням ясновидіння для пошуку безпечного шляху, відповідає схемі, яку людина може прийняти.

— Ти не приймаєш нашої схеми?

— Приймаю, наскільки можу, але десь у вашому розвитку ви виходите за межі первинної схеми. Думаю, ви можете виконати свідомий вчинок, просто щоб здаватися людьми. Як ти зараз тримаєш мене за руку, наче ти справді моя донька.

— Я твоя донька, але мене дивує, як низько ти нас ціниш.

— Геть навпаки, я тебе боюся.

— Власної доньки?

— Кожної Превелебної Матері.

— Думаєш, я існую лише для того, щоб маніпулювати меншими створіннями?

— Думаю, що ти насправді більше не почуваєшся людиною. Є в тобі якась прогалина, чогось бракує, щось ти сама усунула. Ти більше не одна з нас.

— Дякую, — сказала Одраде. — Тараза казала мені, що ти без вагань відповіси правдиво, та тепер я й сама це побачила.

— До чого ти мене підготувала?

— Знатимеш, коли це станеться. Це все, що я можу сказати… що мені дозволено сказати.

«Знову маніпуляція! — подумав він. — Прокляття на них!»

Одраде кашлянула. Здавалося, хоче ще щось сказати, та вона тільки взяла Теґа під руку й повела його до виходу із зали.

Хоча вона знала, що мусить сказати Теґ, його слова завдали болю. Хотіла сказати йому, що належить до тих, хто досі почувається людьми, але годі було заперечити його присуд, винесений Сестринству.

«Нас навчено відкидати любов. Можемо симулювати її, та кожна з нас спроможна миттю обірвати таку симуляцію».

Позаду почулися кроки. Вони зупинились і обернулися. Люцілла й Тараза вийшли з ліфта, невимушено розмовляючи про свої спостереження за гхолою.

— Ти маєш цілковиту рацію, що ставишся до нього так, як ставилася б до однієї з нас, — сказала Тараза.

Теґ почув це, але не прокоментував. Мовчки чекав, коли дві жінки підійдуть ближче.

«Він знає, — подумала Одраде. — Не спитає мене про рідну матір. Не було зв’язку, не було справжнього імпринтингу. Так, він знає».

Одраде заплющила очі, а пам’ять несподівано для неї сама створила образ картини. Ця картина висіла на стіні Таразиної ранкової кімнати. Її захищав майстерний іксіанський витвір — найкраща герметично запечатана рама, екран із невидимого пласкла. Одраде часто зупинялася біля картини, щоразу почуваючись так, наче може простягти руку й торкнутися старовинної картини, так хитро консервованої іксіанами.

«Хатини в Кордевілі».

Назва, яку дав картині художник, і його власне ім’я зберігалися на полірованій плитці під картиною: Вінсент ван Гог.

Ця річ походила з таких древніх часів, що від них уціліли тільки рідкісні залишки. Як ця картина, що посилала фізичні враження крізь віки. Одраде намагалася уявити мандри цієї картини, серію випадкових подій, що привели її неторканою до Таразиної кімнати.

Іксіани якнайкраще впоралися зі збереженням та реставрацією. Глядач міг торкнутися темної плямки в нижньому лівому кутку рами — і його негайно поглинав справжній геній не лише художника, а й іксіанця, що реставрував і захистив цей витвір. Його ім’я було нанесено на раму: Мартин Буро. Коли плямки торкався людський палець, вона ставала проєктором почуттів, благодатним побічним ефектом технології, яка створила Іксіанський Зонд. Буро реставрував не лише картину, а й художника — почуття ван Гога, — якими супроводжувався кожен мазок пензля. Усе було піймано в мазках пензля, записано там людськими рухами.

Одраде так часто стояла, поглинута цим спектаклем, що могла вже самостійно відтворити картину.

Згадавши це переживання відразу ж після Теґового звинувачення, вона збагнула, чому пам’ять відтворила їй цей образ, чому картина досі її зачаровувала. У коротку мить цього відтворення вона завжди цілковито почувалася людиною, усвідомлювала ці хатини як місця, в яких мешкали справжні люди, усвідомлювала тяглість живого ланцюга, що застиг завдяки божевільному Вінсенту ван Гогу, застиг, щоб себе увіковічити.

Тараза з Люціллою зупинилися за два кроки від Теґа й Одраде. У подиху Тарази відчувався запах часнику.

— Ми затрималися, щоб трохи перекусити, — сказала Тараза. — Ви хотіли б щось з’їсти?

Це було саме те питання, якого не слід було ставити. Одраде вивільнила свою руку з Теґової. Швидко обернулася, витерла очі манжетом. Ще раз глянувши на Теґа, помітила здивування на його обличчі. «Так, — подумала вона, — це були справжні сльози!»

— Думаю, ми зробили все, що могли, — промовила Тараза. — Пора тобі рушати на Ракіс, Дар.

— Давно пора, — погодилася Одраде.

***

Життя не може запропонувати причин, через які його варто підтримувати, воно не може бути джерелом гідної взаємоповаги, якщо тільки кожен із нас не вирішить вдихнути в нього такі риси.

Ченоа «Розмови з Лето ІI»

Гедлі Туек, Преосвященник Розділеного Бога, дедалі сильніше гнівався на Стіроса. Хоча Стірос був надто старим, аби сподіватися засісти колись на лаві Преосвященника, проте мав синів, онуків і численних небожів. Особисті амбіції він переніс на родину. Цинічний чоловік цей Стірос. Він представляв могутню фракцію у священстві, так звану «наукову спільноту» — впливову, підступну та всеохопну. Її члени небезпечно наближалися до єресі.

Туек пам’ятав, що не один Преосвященник загубився в пустелі, ставши жертвою нещасного випадку. Стірос та його фракція спроможні були влаштувати такий випадок.

У Кіні був пополудень, Стірос саме вийшов, дуже роздратований. Хотів, щоб Туек вирушив до пустелі та особисто спостерігав за