Малюк - Аркадій Натанович Стругацький
Урагану як не бувало. Все навколо було біле від інею і снігу, а Том стояв зовсім поряд із кораблем, на самій межі мертвої зони, перед вхідним люком, і я відразу зрозумів, що це Малюк сидить там на снігу і не зважується увійти — самотній, розриваючись між двома цивілізаціями…
Я схопився і галопом помчав коридором. У кесоні я машинально схопився було за доху, але відразу ж пожбурив її, всім тілом вдарився в перетинку люка і вивалився назовні. Малюка не було. Пришелепкуватий Том запалив вогник, випрошуючи наказів. Усе було біле й іскрилося у світлі сполохів. Але біля самого люка, в мене під ногами чорнів якийсь круглий предмет. Я позадкував. Казна-яка дикість уявилась мені на мить. Я навіть не відразу примусив себе нахилитися.
Це був наш м’яч. А на м’яч був напнутий обруч із «третім оком». Об’єктив був розбитий, та й узагалі обруч мав такий вигляд, наче побував під обвалом.
І жодного сліду на сніжній заволоці.
Завершення
Він викликає мене щоразу, коли йому кортить побалакати.
— Здрастуй, Стасю, — каже він. — Поговоримо? Давай?
Для зв’язку виділено чотири години на добу, але він ніколи не дотримується розкладу. Він його не визнає. Він викликає мене, коли я сплю, коли я сиджу у ванній, коли я пишу доповіді, коли я готуюся до чергової розмови з ним, коли я допомагаю хлопцям і дівчатам, які по гвинтику перебирають охоронний супутник Блукачів… Я не серджусь. На нього неможливо сердитись.
— Здрастуй, Малюче, — відгукуюсь я. — Авжеж, давай побалакаємо.
Він мружиться, неначе від задоволення, і ставить своє стандартне запитання:
— Ти зараз справжній, Стасю? Чи це твоє зображення?
Я запевняю його, що це я власного персоною, Стась Попов, особисто і без ніяких зображень. Уже багато разів я пояснював йому, що не вмію створювати зображень, і він, я думаю, давним-давно це зрозумів, але запитання залишається. Може, він так жартує, може, без цього запитання він і не уявляє собі нормального обміну привітаннями, а може, йому просто подобається слово «зображення». Є в нього улюблені слова — «зображення», «феноменально», «по бім-бом-брамселях»…
— Чому око бачить? — починає він.
Я пояснюю йому, чому бачить око. Він уважно слухає, постійно торкаючись до своїх очей довгими чутливими пальцями. Він чудово вміє слухати, і хоча зараз він облишив цю свою манеру — метатися як підпалений, коли його що-небудь особливо вражає, — я постійно відчуваю в ньому якийсь азарт, приховану буйну пристрасть, всепоглинаючий захват пізнавання, який, на жаль, недоступний мені і який неможливо описати.
— Феноменально! — хвалить він, коли я закінчую. — Лускунчик! Я це обдумаю, а потім спитаю ще раз…
Між іншим, ці його самотні розумування над почутим (шалений танок м’язів обличчя, хитромудрі узори з каміння, гілок, листя) наводять його інколи на дуже дивні запитання. От і зараз:
— Як дізналися, що люди думають головою? — питає він.
Я трохи спантеличений і починаю борсатись. Він слухає мене, як і раніше, уважно, і поступово я випливаю, намацую твердий грунт під ногами, і все йде ніби гладенько, і обидва ми ніби задоволені, та коли я закінчую, він оголошує:
— Ні. Це дуже індивідуально. Це не завжди і не всюди. Якщо я думаю тільки головою, то чому я зовсім не можу міркувати без рук?..
Я відчуваю, що ми переходимо на слизьку тему. Центр категорично наказав мені будь-що уникати розмов, які могли б навести Малюка на ідею аборигенів. І наказав, слід сказати, правильно. Зовсім уникнути таких розмов не вдається, і останнім часом я помітив, що Малюк якось дуже важко переживає навіть власні посилання на спосіб свого життя. Може, починає здогадуватися? Хто його знає… Я вже кілька днів чекаю його прямого запитання. Хочу цього запитання і боюсь його…
— Чому ви можете, а я не можу?
— Цього ми ще до пуття не знаємо, — зізнаюсь я і обережно додаю: — Є припущення, що ти таки не зовсім людина…
— Тоді що ж таке людина? — негайно допитується він. — Що таке людина зовсім?
Я досить поганенько уявляю собі, як можна відповісти на таке запитання, і обіцяю розповісти йому про це наступної зустрічі. Він зробив з мене справжнього енциклопедиста. Іноді я цілодобово заковтую і переварюю інформацію. Головний Інформаторій працює на мене, найкрупніші спеціалісти з усяких галузей знань працюють на мене, я маю право будь-якої хвилини зв’язатися з ким-небудь із них і просити роз’яснень — стосовно моделювання П-абстракцій, обміну речовин в абісальних формах життя, методики побудови шахових етюдів…
— У тебе втомлений вигляд, — співчутливо помічає Малюк. — Ти втомився?
— Пусте, — кажу я. — Терпіти можна.
— Дивно, що ти втомлюєшся, — повідомляє він замислено. — Я чомусь ніколи не втомлююсь. А що таке, власне, втома?
Я набираю в груди якомога більше повітря і починаю пояснювати йому, що таке втома. Не перестаючи слухати, він розкладає перед собою камінчики, які обробив для нього старий добрий Том, надавши їм форми кубиків, куль, паралелепіпедів, конусів і складніших фігур. На ту мить, коли я закінчую, перед Малюком виростає дуже складна споруда, геть ні на що не схожа, але попри те по-своєму гармонійна і по-чудернацькому осмислена.
— Ти розповів чудово, — каже Малюк. — Скажи мені, наша бесіда записується?
— Так, звичайно.
— Зображення гарне, чітке? Зображення!
— Як завжди.
— Тоді нехай на цю фігуру гляне дід. Поглянь, діду: вузли остигання тут, тут і тут…
Малюків дід, Павло Олександрович Семенов, працює в галузі реалізації абстракцій у розумінні Парсиваля. Він досить пересічний учений, але великий ерудит, і Малюк підтримує з ним постійний творчий зв’язок. Павло Олександрович казав мені, що Малюк міркує часто-густо наївно, але завжди оригінально, і деякі з його побудов становлять певний інтерес для теорії Парсиваля.
— Обов’язково, — кажу я. — Неодмінно передам. Сьогодні ж.
— А може, це дурниці, — раптом заявляє Малюк і одним рухом змітає усю свою конструкцію. — Що зараз поробляє Льова? — питає він.
Льова — це старший інженер бази, великий жартівник і анекдотник. Коли Льова балакає з Малюком, навколопланетний ефір заповнюється реготом і азартним вереском, а я відчуваю щось схоже на ревнощі. Малюк дуже любить Льову й обов’язково щоразу запитує про нього. Іноді він питає і про Вандерхузе, і тоді відчувається, що солодка таємниця бакенбардів досі залишилася
