Малюк - Аркадій Натанович Стругацький

проекту «Ковчег», він мав тільки два заряди. Перший заряд був випущений у незапам’ятні часи, ми вже тепер, напевно, і не дізнаємося по кому. Другий заряд припав на долю Семенових. Блукачі вважали цю планету забороненою, іншого пояснення я придумати не можу. Питання: чому? У світлі того, що ми знаємо, відповідь може бути тільки одна: вони на своєму досвіді зрозуміли, що місцева цивілізація некомунікабельна, більше того — вона замкнена, більше того — контакт загрожує серйозними потрясіннями для цієї цивілізації. Якби на моєму боці був тільки Август-Йоганн-Марія Бадер… Але, наскільки я пам’ятаю, ви завжди з великою повагою відгукувались про Блукачів, Геннадію. — Горбовський знову помовчав. — Та справа не тільки в тому. За інших рівних умов ми, незважаючи навіть на думку Блукачів, могли б дозволити собі дуже обережні, дуже поступові спроби розгорнути цих згорнутих аборигенів. У гіршому випадку наш досвід збагатився б ще одним негативним результатом. Ми поставили б тут який-небудь попереджувальний знак і забрались би геть. Це було б справою лише наших двох цивілізацій… Та справа в тому, що між нашими двома цивілізаціями, як між молотом і ковадлом, опинилася зараз третя, і за цю третю, Геннадію, за її єдиного представника, Малюка, ми от уже кілька діб несемо всю повноту відповідальності.

Я почув, як Комов глибоко зітхнув, і запала довга мовчанка. Коли Комов заговорив знову, голос у нього був якийсь незвичайний, якийсь надламаний. Заговорив він про Блукачів: спочатку подивувався з того, що Блукачі, встановивши охоронний супутник, пішли на ризик, що межував зі злочинністю, але потім сам же згадав непрямі дані, згідно з якими Блукачі завжди подорожують цілими ескадрами і кожний одиночний зореліт у їхній уяві не може бути нічим іншим, крім автоматичного зонду. Поговорив він і про те, що й на Землі добігає кінця півстолітня варварська доба одиночних польотів у вільний пошук — забагато жертв, забагато безглуздих помилок, замало користі. «Так, — погоджувався Горбовський, — я теж про це думав». Потім Комов згадав про випадки загадкового щезнення автоматичних розвідників, запущених до деяких планет. «В нас усе руки не доходили проаналізувати ці зникнення, але ж тепер вони постають у новому світлі». — «І справді! — з ентузіазмом підхопив Горбовський. — Про це я зовсім не подумав, це дуже цікава думка». Поговорили про охоронний супутник, подивувалися, що він ніс лише два заряди, зробили спробу прикинути, які ж у такому випадку мали бути уявлення Блукачів про заселеність Всесвіту, зробили висновок, що в кінцевому підсумку вони не дуже відрізняються від наших уявлень, але сама собою з’являється думка, що Блукачі, очевидно, сподівалися повернутися сюди, та от чомусь не повернулися — можливо, Боровик має рацію, вважаючи, що Блукачі взагалі залишили Галактику. Комов напівжартома запропонував, що аборигени і є Блукачами, які вгамувалися, наситившись зовнішньою інформацією, і замкнулись на собі. Горбовський знову натякнув на ідеї Комова і теж жартома почав його допитувати, як належить оцінювати таку еволюцію Блукачів у світлі теорії вертикального прогресу.

Потім побалакали про здоров’я доктора Мбоги, перестрибнули раптово на вмиротворення якоїсь Острівної Імперії та про роль у цьому вмиротворенні якогось Рудольфа, якого вони також чомусь називали Блукачем; плавно й якось невловимо перейшли від Рудольфа до питання про межі компетенції Ради Галактичної Безпеки, погодились на тому, що до цієї компетенції входять тільки гуманоїдні цивілізації… Дуже швидко я перестав розуміти, про що вони розмовляють, а головне — чому вони розмовляють саме про це.

Потім Горбовський сказав:

— Я вас зовсім замордував, Геннадію, вибачте. Йдіть відпочивати. Дуже приємно було з вами поспілкуватися. Ми ж таки вже давненько не бачилися.

— Але незабаром, звичайно, побачимося знову, — промовив Комов з гіркотою.

— Так, думаю, днів через два. Бадер уже в дорозі, Боровик теж. Я гадаю, що післязавтра весь КОМКОН буде на базі.

— Отже, до післязавтра, — сказав Комов.

— Передайте вітання вашому вахтовому… Стасеві, здається. Дуже він у вас… такий… стройовий, я б сказав. І Якову, Якову обов’язково передавайте вітання! Ну, і всім іншим, звичайно.

Вони попрощалися.

Я сидів тихо, як миша, і продовжував безглуздо витріщатися на оглядовий екран, нічого не бачачи, нічого не розуміючи. За спиною у мене не було чути ні звуку. Хвилини тяглися нестерпно повільно.

Від бажання обернутися в мене закам’яніла шия і кололо під лопаткою. Мені було цілком зрозуміло, що Комов вражений. У всякому випадку, я був дуже вражений. Я шукав відповідь за Комова, та в голові у мене безглуздо крутилося тільки одне: «А що мені Блукачі? Теж мені, Блукачі! Я й сам, у якомусь сенсі, Блукач…»

Раптом Комов сказав:

— Ну а ваша думка, Стасю?

Я мало не бовкнув: «А що нам Блукачі?» — але стримався. Просидів секунду, не міняючи пози, для поважності, а потім повернувся разом із кріслом. Комов, поклавши підборіддя на сплетені пальці, дивився на погаслий екран візора. Очі його були напівзаплющені, рот якийсь скорботний.

— Напевно, доведеться вичекати… — сказав я. — Що ж робити… Та й Малюк, може, більше не прийде… У всякому випадку, не скоро прийде…

Комов усміхнувся краєм рота.

— Малюк-то прийде, — сказав він. — Малюк надто любить ставити питання. А уявляєте, скільки в нього зараз нових запитань?

Це було майже слово в слово те, що сказав у кают-компанії Вандерхузе.

— Тоді, може… — пробурмотів я нерішуче, — може, і справді краще…

Ну що я міг йому сказати? Після Горбовського, після самого Комова, що міг сказати непомітний пересічний двадцятирічний кібертехнік зі стажем практичної шість із половиною діб, — хлопець, може, і непоганий, працьовитий, багато чим цікавиться і таке інше, але, треба визнати, не великого розуму, простуватий, невіглас…

— Може, — мляво сказав Комов. Він піднявся, попрямував, шаркаючи підошвами, до виходу, але на порозі спинився. Обличчя його раптом скривилося. Він майже вигукнув: — Невже ж ніхто з вас не розуміє, що Малюк — це випадок єдиний, випадок, по суті справи, неможливий, а тому єдиний і останній! Адже цього більше не станеться ніколи. Розумієте? Ні-ко-ли!

Він пішов, а я залишився сидіти обличчям до рації та спиною до екрану і намагався розібратися не стільки навіть у думках своїх, скільки у почуттях. Ніколи!.. Авжеж, ніколи. Як ми всі тут заплутались! Бідолашний Комов, бідолашна Майка, бідолашний Малюк… А хто найбідолашніший? Тепер ми, звісно, заберемося звідси. Малюкові полегшає, Майка піде вчитися на педагога, тож, мабуть, найбідолашніший — Комов. Це ж треба придумати: наткнутись — особисто наткнутись! — на унікальну ситуацію, на унікальну можливість підвести нарешті під свої ідеї експериментальний базис, і раптом — усе шкереберть! Раптом той самий Малюк, що мав би стати вірним помічником, безцінним посередником, головним тараном, що трощить усі перешкоди, сам