Малюк - Аркадій Натанович Стругацький
— В тебе так буває? Ти прокидаєшся і згадуєш, ніби щойно ти бачив щось. Іноді це щось добре відоме. Наприклад, як я літаю. Іноді — зовсім нове, таке, чого не бачив раніше.
— Так, буває, — сказав я, переводячи подих. — Це називається сон. Ти спиш і бачиш сни.
Ми пішли повільно. Десь позаду тріщала кущами Майка.
— Звідки це береться? — запитав Малюк. — Що це таке — сни?
— Незвичні комбінації звичних вражень, — відбарабанив я.
Він не зрозумів, звичайно, і мені довелося прочитати ще одну невелику лекцію — про те, що таке сни, як вони виникають, навіщо вони потрібні і як було би погано людині, якби їх не було.
— Чеширський кіт! Але я так і не зрозумів, чому я бачу уві сні те, чого раніше не бачив ніколи.
Майка наздогнала нас і мовчки пішла поруч.
— Наприклад? — запитав я.
— Іноді мені сниться, що я великий-великий, що я міркую, що запитання приходять до мене одне за другим, дуже яскраві запитання, дивовижні, і я знаходжу відповіді, дивовижні відповіді, і я дуже добре знаю, як із запитання утворюється відповідь. Це найбільше задоволення, коли знаєш, як із запитання утворюється відповідь. Але коли я прокидаюсь, я не пам’ятаю ні запитань, ні відповідей. Пам’ятаю тільки задоволення.
— Т-так, — сказав я ухильно. — Цікавий сон. Але пояснити його тобі я не можу. Запитай у Комова. Може, він пояснить.
— У Комова… Що таке — Комов?
Мені довелося викласти йому нашу систему імен. Ми вже обходили болото, і перед нами відкрився корабель та посадочна смуга. Коли я закінчив, Малюк раптом ні з того ні з сього:
— Дивно. Ніколи зі мною так не було.
— Як?
— Щоб я хотів для себе і не міг.
— А що ти хочеш?
— Я хочу розділитися навпіл. Зараз я один, а щоб зробилося два.
— Ну, брате, — сказав я, — тут і хотіти нема чого. Це ж неможливо.
— А коли б можливо? Добре чи погано?
— Погано, звичайно, — сказав я. — Я не зовсім розумію, що ти хочеш сказати… Можна розірватися наполовину. Це зовсім погано. Можна захворіти: називається — роздвоєння особистості. Це теж погано, але це можна виправити.
— Боляче? — запитав Малюк.
Ми ступили на рубчатку. Том уже котив назустріч, пхаючи попереду себе м’яч і радісно моргаючи сигнальними вогниками.
— Годі про це, — сказав я. — Ти й у цілому вигляді гарний.
— Ні, не гарний, — заперечив Малюк, але тут набіг Том і почалася веремія.
З Малюка градом посипались питання. Я не встигав відповідати. Том не встигав виконувати команди. М’яч не встигав торкатися землі. І лише Малюк усе встигав.
З боку це виглядало, напевно, дуже весело. Та нам і справді було дуже весело, навіть Майка нарешті розходилася. Напевно, ми були схожі на підлітків, які розпустувались, втікши з уроків на берег океану. Спочатку ще залишалася якась незручність, розуміння того, що ми не розважаємось, а працюємо, що за кожним нашим рухом стежать, що між нами і Малюком залишилося щось важке, недомовлене, а потім усе це якось забулося. Залишився тільки м’яч, що летить тобі прямісінько в обличчя, і захоплення від вдалого удару, і злість на незграбного Тома, і дзвін у вухах від хвацького гукання, і різкий уривчастий регіт Малюка — ми вперше почули тоді його сміх, самозабутній, зовсім дитячий…
Це була дивна гра. Малюк вигадував правила на ходу. Він виявився неймовірно витривалим і азартним, він не пропускав жодної можливості продемонструвати перед нами свої фізичні переваги, він нав’язав нам змагання, і якось само собою вийшло, що він почав грати один проти нас трьох, і ми йому весь час програвали. Спочатку він вигравав, бо ми піддавалися. Потім він вигравав, бо ми не розуміли його правил. Потім ми зрозуміли його правила, але нам з Майкою заважали дохи. Потім ми вирішили, що Том надто незграбний, і прогнали його. Майка ввійшла в азарт і заграла на повну силу, я теж робив усе, що міг, але ми програвали очко за очком. Ми нічого не могли вдіяти з оцим блискавичним бісеням, що перехоплювало будь-які м’ячі, само било дуже влучно і сильно, обурено верещало, якщо м’яч затримувався в наших руках довше секунди, цілковито спантеличувало нас своїми фантомами або, ще гірше, манерою миттєво щезати з очей і з’являтися так само миттєво у зовсім іншому місці. Ми не здавалися, звичайно, — від нас стовпом валила пара, ми задихалися, ми пріли, ми кричали одне на другого, але ми боролися до останнього. І раптом усе закінчилося.
Малюк зупинився, провів поглядом м’яч і сів на пісок.
— Це було добре, — сказав він. — Я ніколи не знав, що буває так добре.
— Що? — гукнув я, задихаючись. — Втомився, Малюче?
— Ні. Згадав. Не можу забути. Не допомагає. Ніяке задоволення не допомагає. Більше не клич мене грати. Мені погано, а зараз ще гірше. Скажи йому, щоб він думав швидше. Я розірвуся навпіл, якщо він швидко не придумає. У мене всередині все болить. Я хочу розірватися, але боюся. Тому й не можу. Якщо буде дуже боліти, перестану боятися. Нехай думає швидко.
— Ну що ти, справді, Малюче! — сказав я засмучено. Я не зовсім розумів, що з ним діється, але я бачив, що йому справді погано. — Викинь ти все це з голови! Просто ти не звик до людей. Треба частіше зустрічатися, більше грати…
— Ні, — сказав Малюк і підхопився на ноги. — Більше не прийду.
— Це ж чому? — закричав я. — Було ж добре! Буде ще краще! Є інші ігри, не тільки з м’ячем… З обручем, з крилами!
Він повільно пішов геть.
— Є шахи! — квапливо говорив я йому у спину. — Ти знаєш, що таке шахи? Це видатна гра, їй тисяча років!..
Він призупинився. Я почав швидко і натхненно пояснювати йому, що таке шахи — прості шахи, тримірні шахи, ен-мірні шахи… Він стояв і слухав, дивлячись убік. Я закінчив про шахи і почав про покарі. Я гарячково згадував усі ігри, які знав.
— Так, — промовив Малюк. — Я прийду.
І, вже більше не зупиняючись, він пошкандибав, нога за ногою, до болота. Якийсь час ми мовчки дивилися йому вслід, потім Майка крикнула: «Малюче!» — схопилася з місця, наздогнала його та пішла поруч. Я підібрав свою доху, вдягнувся, відшукав доху Майки та нерішуче
