Малюк - Аркадій Натанович Стругацький
Він підхопився і помчав. Ми поглянули одне на одного.
— Питання є, кібертехніку? — запитала Майка. Холодно запитала, зовсім не по-товариськи. Це були її перші слова за весь ранок. Вона навіть не привіталася зі мною сьогодні.
— Ні, квартир’єре, — сказав я. — Питань нема, квартир’єре. Вас бачу, але не чую.
— Все це, звісно, добре, — задумливо промовив Вандерхузе. — Мені бакенів не шкода. Але!
— Саме так, — сказала Майка, піднімаючись. — Але.
— Я хочу сказати, — вів далі Вандерхузе, — що вчора ввечері була радіограма від Горбовського. Він дуже делікатно, але зовсім недвозначно просив Комова не форсувати контакт. І він знову натякав, що був би радий до нас приєднатися.
— А що Комов? — запитав я.
Вандерхузе задер голову і, погладжуючи лівий бакенбард, поглянув на мене поверх носа.
— Комов висловився про це неповажливо, — сказав він. — Усно, звичайно. А відповів у тому розумінні, що дякує за пораду.
— І? — сказав я. Мені дуже кортіло поглянути на Горбовського. Я його до пуття навіть у хроніці ніколи не бачив.
— І все, — сказав Вандерхузе, теж підводячись.
Ми з Майкою рушили до арсеналу. Там ми відшукали і начепили на лоби широкі пластинчасті обручі з «третім оком» — знаєте, ці портативні телепередавачі для розвідників-одинаків, щоб можна було безперервно передавати візуальну й акустичну інформацію, все, що бачить і чує сам розвідник. Проста, але дотепна річ, її зовсім недавно почали включати в комплект обладнання ЕР. Довелося трохи поморочитися, поки ми припасовували обручі, щоб вони не тиснули на скроні і не спадали на перенісся і щоб об’єктив не екранувався капюшоном. При цьому я сипав різними дотепами, всіляко провокував Майку на жарти на мою адресу та й узагалі пускався на всі заставки, щоби хоч трохи розворушити її. Все марно — Майка залишалася похмурою, відмовчувалася або відповідала односкладно. Взагалі з Майкою таке трапляється, бувають у неї напади нудьги, і в таких випадках найкраще дати їй спокій. Але зараз мені здавалося, що Майка не просто нудьгує, а сердиться, і сердиться саме на мене. Я чомусь почувався винним перед нею і зовсім не розумів, що робити.
Потім Майка рушила до своєї каюти шукати м’яча, а я випустив на волю Тома і погнав його на посадочну смугу. Сонце вже підбилося, нічний мороз ущух, та все-таки було ще дуже холодно. Мій ніс відразу задубів. На додачу слабким, але дуже лютим вітерцем віяло з океану. Малюка ніде не було видно.
Я трохи поганяв Тома по смузі, щоб дати йому розім’ятися. Том був приємно вражений такою увагою і віддано просив наказів. Потім підійшла Майка з м’ячем, і ми, щоби не замерзнути, хвилин із п’ять постукали — чесно кажучи, із задоволенням. Я все сподівався, що Майка, як завжди, ввійде в азарт, але і тут — усе даремно. Зрештою мені все набридло, і я прямо запитав, що трапилося. Вона поставила м’яч на рубчатку, сіла на нього, підібрала доху і похнюпилась.
— У чому все-таки справа? — повторив я.
Майка поглянула на мене і відвернулася.
— Може, ти все ж таки відповіси? — запитав я, підвищивши голос.
— Вітерець сьогодні, — промовила Майка, неуважно розглядаючи небо.
— Що? — запитав я. — Який вітерець?
Вона постукала себе пальцем по чолі поруч з об’єктивом «третього ока» і сказала:
— Ба-кал-да-ка. На-кас чу-ку-ують.
— Са-ка-ма-ка ба-кал-да-ка, — відповідав я. — Та-кам тра-кан-сля-ка-то-кор…
— Ай справді, — сказала Майка. — От я і кажу тобі: вітерець, мовляв.
— Так, — підтвердив я. — Що вітерець, то вітерець.
Я постояв, почуваючись до біса обмеженим і намагаючись вигадати яку-небудь нейтральну тему для бесіди, але нічого, крім того самого вітерця, не вигадав, і тут мені спало на думку, що непогано було би пройтися. Адже я ще жодного разу не блукав околицями, — перебуваю тут майже тиждень, а на землі цій так до пуття і не стояв, тільки на екранах і бачив. До того ж був шанс надибати де-небудь у хащах Малюка, особливо якщо він сам цього захоче, і це було б уже не тільки приємно, а й корисно для справи: розпочати з ним розмову у звичній для нього обстановці. Я виклав усі ці міркування Майці. Вона мовчки підвелася і пішла до болота, а я, зарившись носом у хутряний комір і запхавши руки якомога глибше в кишені, поплентався слідом. Том, знемагаючи від послужливості, вчепився за мною, та я наказав йому залишатися на місці і чекати подальших розпоряджень.
У болото ми, звичайно, не полізли, а рушили в обхід, продираючись крізь зарості кущів. Рослинний світ був тут жалюгідний — блідий, хирлявий, в’ялі синюваті листочки з металевим полиском, крихкі вузлуваті гілочки, плямиста помаранчева кора. Кущі рідко досягали мого зросту, тож навряд чи Вандерхузе ризикував би тут своїми бакенбардами. Під ногами пружно вгинався товстий шар опалого листя, перемішаного з піском. У тіні іскрився іній. Але при всьому тому рослинність ця викликала до себе певну повагу. Напевно, дуже нелегко було їй тут зростати: вночі температура падала до мінус двадцяти, вдень рідко коли піднімалася вище нуля, а під корінням — суцільний солоний пісок. Не думаю, щоб яка-небудь земна рослина змогла пристосуватися до таких безрадісних умов. І дивно було уявити собі, що десь серед цих задубілих кущів блукає, ступаючи босими п’ятами по вкритому памороззю піску, голий чоловічок.
Мені привидівся якийсь рух у густих хащах праворуч. Я спинився, погукав: «Малюче»! — але ніхто не відгукнувся. Мерзла крижана тиша оточувала нас. Ні шелесту листя, ні дзижчання комах — все це викликало несподіване відчуття, ніби ми блукали серед театральних декорацій. Ми обійшли довжелезний язик туману, що виткнувся з гарячого болота, і почали підійматися по схилу пагорба. Власне, це була піщана дюна, охоплена кущами. Що вище ми підіймалися, то твердішою ставала під ногами піщана поверхня. Вибравшись на гребінь, ми роззирнулись. Корабель ховали від нас хмари туману, але посадочну смугу було видно добре. Весело і яскраво виблискувала під сонцем рубчатка, сиротливо чорнів посередині залишений м’яч, і неповороткий Том невпевнено тупцявся навколо нього — явно розв’язував непосильну задачу: чи
