Малюк - Аркадій Натанович Стругацький

Аркадій і Борис Стругацькі

Малюк

Розділ І

Порожнеча і тиша

— Знаєш, — сказала Майка, — у мене якесь дурне передчуття…

Ми стояли біля глайдера, вона дивилася собі під ноги і длубала каблуком промерзлий пісок.

Я не знав, що відповісти. Передчуттів я не мав ніяких, але мені, загалом кажучи, тут також не подобалось. Я примружився і почав дивитися на айсберг. Він височів над обрієм велетенською брилою цукру, сліпучо-біле вищерблене ікло, дуже холодне, дуже непорушне, дуже монолітне, без усіх цих мальовничих мерехтінь та переливів, — помітно було, що як врізався він у цей плаский беззахисний берег сто тисяч років тому, так і збирається простирчати тут ще сто тисяч років на заздрість усім своїм побратимам, що неприкаяно дрейфують у відкритому океані. Пляж, — гладенький, сіро-жовтий, виблискуючи міріадами лусочок інею — тулився до нього, а праворуч був океан, свинцевий, що дихав охолодим металом і був повитий холодним ряботинням, біля обрію чорний, наче туш, неприродно мертвий. Ліворуч над гарячими джерелами, над болотом, лежав сірий шаруватий туман, за туманом ледве проглядалися їжакуваті сопки, а далі громадилися стрімчасті темні скелі, вкриті плямами снігу. Скелі ці тяглися уздовж усього узбережжя, доки сягало око, а понад скелями у безхмарному, але також невеселому крижаному сіро-бузковому небі здіймалося крихітне, холодне бузкувате сонце.

Вандерхузе виліз із глайдера, відразу натягнув на голову хутряний капюшон і підійшов до нас.

— Я готовий, — повідомив він. — Де Комов?

Майка коротко знизала плечима і похукала на задубілі пальці.

— Зараз прийде, напевно, — розгублено відповіла вона.

— Ви куди сьогодні? — запитав я Вандерхузе. — На озеро?

Вандерхузе трохи закинув обличчя, відкопилив нижню губу і сонливо подивився на мене поверх кінчика носа, відразу зробившись схожим на літнього верблюда з рисячими бакенбардами.

— Нудно тобі тут самому, — співчутливо промовив він. — Але ж доведеться потерпіти, як ти гадаєш?

— Гадаю, доведеться.

Вандерхузе ще більше закинув голову і з тією самою верблюжою пихатістю поглянув у напрямку айсберга.

— Так, — співчутливо промовив він. — Це дуже схоже на Землю, але це не Земля. У цьому й уся біда із землеподібними світами. Постійно почуваєшся обдуреним. Обкраденим почуваєшся. Але й до цього можна звикнути, як ти гадаєш, Майко?

Майка не відповіла. Сьогодні вона чомусь зовсім засумувала. Чи навпаки — сердилася. Та з Майкою таке взагалі-то трапляється, вона це любить.

Позаду, легенько цмокнувши, лопнула перетинка люка, і на пісок зістрибнув Комов. Похапцем, на ходу застібаючи доху[1], він підійшов до нас і уривчасто запитав:

— Готові?

— Готові, — відповів Вандерхузе. — Куди ми сьогодні, Геннадію? Знову на озеро?

— Так, — сказав Комов, порпаючись із застібкою на горлі. — Наскільки я розумію, Майє, сьогодні ваш квадрат шістдесят чотири. Мої точки: західний берег озера, висота сім, висота дванадцять. Розклад уточнимо по дорозі. Попов, вас я попрошу надіслати радіограми, я залишив їх у рубці. Зв’язок зі мною через глайдер. Повернення о вісімнадцятій нуль-нуль за місцевим часом. У випадку затримки попередимо.

— Зрозуміло, — сказав я без ентузіазму: не сподобалася мені ця згадка про можливу затримку.

Майка мовчки рушила до глайдера. Комов упорався, нарешті, із застібкою, провів долонею по грудях і теж пішов до глайдера. Вандерхузе потиснув мені плече.

— Намагайся якнайменше витріщатися на всі ці пейзажі, — порадив він. — Сиди по змозі вдома і читай. Бережи квіти своєї селезінки.

Він неквапом заліз у глайдер, вмостився у водійському кріслі і помахав мені рукою. Майка, нарешті, дозволила собі всміхнутись і теж помахала мені рукою. Комов, не дивлячись, кивнув, ліхтар засунувся, і я перестав їх бачити. Глайдер нечутно рушив з місця, стрімко ковзнув уперед і вгору, відразу зробився маленьким і чорним та зник, неначе його й не було. Я залишився сам-один.

Якийсь час я стояв, запхавши руки глибоко в кишені дохи, і дивився, як трудяться мої хлоп’ята. За ніч вони попрацювали на славу, втомились, охляли і тепер, розгорнувши енергозабірники на максимум, жадібно ковтали блідий бульйончик, який згодовувало їм мляве бузкове світило. І ніщо інше їх не турбувало. І нічого більше їм було не треба, навіть я їм був не потрібен — принаймні, доти, поки не вичерпається їхня програма. Щоправда, незграбний товстун Том щоразу, коли я потрапляв у поле його візирів, умикав рубіновий лобовий сигнал, і при бажанні це можна було би сприймати як привітання, як ввічливо-розгублений уклін, але я ж то знав, що це просто означає: «У мене та в інших усе гаразд. Виконуємо завдання. Чи немає нових вказівок?» Я не мав нових вказівок. Я мав багато самоти і багато, дуже багато мертвої тиші.

Це не була ватяна тиша акустичної лабораторії, від якої закладає вуха, і не та дивовижна тиша земного заміського вечора, яка, освіжаючи, лагідно омиває мозок, заспокоює і єднає тебе з усім найкращим, що є у світі. Це була тиша особлива — пронизлива, прозора, наче вакуум, здатна витріпати всі нерви, — тиша величезного, абсолютно порожнього світу.

Я зацьковано озирнувся. Загалом, мабуть, не можна так говорити про себе; мабуть, слід було би сказати просто: «Я озирнувся». Проте я й справді озирнувся не просто, а саме зацьковано. Безшумно працювали кібери. Безшумно сліпило бузкове сонце. З цим треба було якось покінчити.

Наприклад, можна було б нарешті зібратися і пройтися до айсберга. Але до нього було кілометрів п’ять, а стандартна інструкція категорично забороняє черговому віддалятися від корабля більше як на сто метрів. Мабуть, за інших обставин було б до дідька спокусливо ризикнути і порушити інструкцію. Та тільки не тут. Тут я міг відійти і на п’ять кілометрів, і на сто двадцять п’ять, і нічого би не трапилось ні зі мною, ні з моїм кораблем, ні з десятком інших кораблів, що знаходяться зараз по всіх кліматичних поясах планети на південь від мене. Не вистрибне з цих корячкуватих нетрів кровожерливе чудовисько, щоби зжерти мене, — нема тут ніяких чудовиськ. Не налетить з океану лютий тайфун, щоби підняти корабель і пожбурити на ці похмурі скелі, — не помічено тут ні тайфунів, ні інших землетрусів. Не буде тут надтермінового виклику з бази з оголошенням біологічної тривоги — не може тут бути біологічної тривоги, нема тут ні вірусів, ні бактерій, небезпечних для багатоклітинних створінь. Нічого тут нема, на цій планеті, крім океану, скель і карликових дерев. Нецікаво тут порушувати інструкцію.

Та й виконувати її тут нецікаво. На будь-якій порядній біологічно активній планеті дідька лисого я стояв би отак, руки в кишенях, на третій день після посадки. Я би літав зараз як підпалений. Налагодження, запуск