Малюк - Аркадій Натанович Стругацький

Я працював захоплено, навіть якось несамовито, швидко, точно, обачно, немов машина. Можу сказати одне: ніколи в житті я так не працював. Мерзли пальці, мерзло обличчя, дихати доводилося не як вийде, а з розумом, щоб іній не осідав на операційному полі, але я й думати не хотів про те, щоби загнати кіберів у корабельну майстерню. Мені дедалі легшало і легшало, нічого зайвого я більше не чув, я вже забув про те, що можу почути щось неналежне, і двічі збігав у корабель по змінні вузли для Томової координаційної системи. «Ти в мене будеш як новенький, — примовляв я. — Ти в мене більше від роботи не тікатимеш. Я тебе, старенького мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу. Хочеш, певно, в люди вийти? Ще б пак! У людях добре, в людях тебе любитимуть, плекатимуть, пеститимуть. Та що ж я тобі скажу? Куди тобі в люди з таким блоком аксіоматики[8]? З таким блоком аксіоматики тебе не те що в люди — в цирк не візьмуть. Ти з таким блоком аксіоматики все піддаватимеш сумніву, замислюватися почнеш, навчишся багатозначно длубатися в носі. Чи варто, мовляв? Та навіщо все це потрібно? Для чого всі ці посадочні смуги, фундаменти? А зараз я тебе, голубчику…»

— Шуро… — простогнав зовсім поруч хрипкий жіночий голос. — Де ти, Шуро… Боляче…

Я завмер. Я лежав у череві Тома, стиснутий з усіх сторін колосальними горбками його робочих м’язів, лише мої ноги стирчали назовні, і мені раптом стало неймовірно страшно, як у найжахливішому сні. Я навіть не знаю, як стримався, щоби не зарепетувати і не затріпатись в істериці. Можливо, я на якийсь час знепритомнів, бо довго нічого не чув і нічого не тямив, а тільки витріщав очі на осяяну зеленуватим світлом поверхню оголеного нервового валу перед своїм обличчям.

— Що сталося? Де ти? Я нічого не бачу, Шуро… — хрипіла жінка, корчачись від нестерпного болю. — Тут хтось є… Та відгукнися ж, Шуро! Як боляче! Поможи мені, я нічого не бачу!..

Вона хрипіла і плакала, і повторювала знов і знов одне й те саме, і мені вже ввижалося, що я бачу її спотворене обличчя, залите смертним потом, і в її хрипі було вже не тільки благання, не тільки біль, у ньому були лють, вимога, наказ. Я майже фізично відчув, як крижані чіпкі пальці тягнуться до мого мозку, щоб учепитися, стиснути його і згасити. Вже наполовину знепритомнівши, до судоми стискаючи зуби, я намацав лівою рукою пневматичний клапан і щосили натиснув на нього. З диким виючим ревом вирвався назовні стиснутий аргон, а я все тиснув і тиснув на клапан, змітаючи, розбиваючи на порох, знищуючи хрипкий голос у своєму мозку, я відчував, що глухну, і це відчуття давало мені невимовну полегкість.

Потім виявилося, що я стою поруч із Томом, холод пропікає мене до кісток, а я хукаю на застиглі пальці і повторюю, блаженно усміхаючись: «Звукова завіса, зрозуміло? Звукова завіса…» Том стояв, сильно похилившись на правий бік, а світ навколо мене був захований величезною нерухомою хмарою інею і замерзлих піщинок. Мерзлякувато ховаючи долоні під пахвами, я обійшов Тома і побачив, що струмінь аргону вибив на краю майданчика чималу яму. Я трохи постояв над цією ямою, все ще повторюючи про звукову завісу, проте відчув, що годі вже повторювати, і здогадався, що стою на морозі без дохи, та згадав, що доху я пожбурив саме на те місце, де зараз яма, і почав пригадувати, чи не було в моїх кишенях чого-небудь істотного, важливого, нічого не згадав, легковажно махнув рукою і нетвердо, підтюпцем побіг до корабля.

У кесоні я передовсім узяв собі нову доху, потім пішов до своєї каюти, кашлянув біля входу, немов попереджаючи, що зараз зайду, зайшов і відразу ж ліг на ліжко лицем до стіни, з головою накрившись дохою. При цьому я чудово розумів, що всі ці мої дії позбавлені найменшого сенсу, що до себе в каюту я рушив із цілком певною метою, проте забув уже, з якою саме, натомість ліг і вкрився, ніби для того, щоби показати комусь: оце і є саме те, по що я сюди прийшов.

Усе-таки, мабуть, це було щось схоже на істерику, і, трохи спам’ятавшись, я тільки потішився, що істерика моя прибрала отаких, зовсім сумирних форм. Загалом мені було зрозуміло, що моя робота тут закінчилася. Та й узагалі в космосі працювати мені, мабуть, більше не доведеться. Це було, звісно, дуже прикро, і — що там казати! — соромно було, що от не витримав, уже на першій практичній справі зірвався, хоча, здавалось би, послали для початку у найспокійніше і найбезпечніше місце. І ще було прикро, що виявився я такою знервованою руїною, і соромно, що колись відчував самовпевнену жалість до Каспара Манукяна, коли той не пройшов за конкурсом проекту «Ковчег» через якесь там підвищене нервове збудження. Майбутнє малювалося мені у найчорніших барвах — тихі санаторії, медогляди, процедури, обережні запитання психологів і цілі моря співчуття та жалю, нищівні шквали співчуття та жалю, що звалюються на людину з усіх боків…

Я рвучко відкинув доху і сів. Гаразд, сказав я тиші та порожнечі, ви перемогли. Горбовського з мене не вийшло. Переживемо якось… Отже, так. Сьогодні розповім про все Вандерхузе, і завтра, напевно, мені пришлють заміну. Чорт забирай, а що ж у мене на майданчику коїться! Том демобілізований, графік зламався, ця ідіотська ямища поблизу смуги… Я раптом згадав, навіщо сюди прийшов, висунув шухляду зі столу, знайшов кристалофон із записом іруканських бойових маршів і акуратно підвісив його до мочки правого вуха. Звукова завіса, сказав я собі востаннє. Взявши доху під пахву, я знову вийшов у кесон, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, щоб Уже цілком заспокоїтись, увімкнув кристал і зробив крок назовні.

Тепер мені було добре. Довкола мене та всередині мене ревіли варварські труби, брязкала бронза, калатали барабани; вкриті оранжевим пилом телемські легіони, важко карбуючи крок, ішли через давнє місто Сетем; палали башти, валилися дахи, і жахітливо, пригнічуючи свідомість ворога, свистіли бойові дракони-стінобитники. Оточений і огороджений цими шумами тисячолітньої давнини, я знову заліз у Томове нутро і тепер без найменших перешкод довів профілактику до кінця.

Джек і Рекс уже зарівнювали яму, а до Томового нутра накачувались останні літри аргону, коли