Малюк - Аркадій Натанович Стругацький
— Це Малюк, — промовив Комов. — Упізнаєте?
До мене дійшло: дійсно, це був Малюк, повторений, як у незчисленних дзеркалах, незчисленну кількість разів.
— Схоже на багаторазове відображення, — пробурмотів Вандерхузе.
— Відображення… — повторив Комов. — А де ж тоді відбиття лампи? І де в Малюка тінь?
— Не знаю, — чесно зізнався Вандерхузе. — Дійсно, тінь має бути.
— А ви що думаєте, Стасю? — запитав Комов, не обертаючись.
— Нічого, — коротко сказав я і повернувся на своє місце.
Насправді я, звичайно, думав, у мене мізки рипіли — так я думав, але придумати нічого не міг. Понад усе мені це нагадувало формалістичний малюнок пером.
— Що ж, небагато ми дізналися, — промовив Комов. — Навіть вовни жмут виявився нікудишнім…
— Охо-хо-хо-хохонюшки, — промовив Вандерхузе, важко підвівся і вийшов.
Мені теж дуже хотілося вийти і подивитися, як там Майка. Та я глянув на хронометр — до закінчення передачі залишалося ще хвилин десять. Комов шурхотів і вовтузився у мене за спиною. Потім його рука простяглася через моє плече, і на пульт перед і мною ліг блакитний бланк радіограми.
— Це пояснювальна записка, — сказав Комов. — Надішліть відразу ж після закінчення передачі запису.
Я прочитав радіограму.
ЕР-2, Комов — база, Горбовському. Копія: центр, Бадеру. Надсилаємо вам запис з передавача типу ТГ. Носій Малюк. Запис вівся з 13.46 до 17.02 БЧ. Перерваний внаслідок випадкового ввімкнення лампи-спалаху через мою недбалість ситуація на даний момент непевна.
Я не зрозумів і перечитав радіограму ще раз. Потім озирнувся на Комова. Він сидів у попередній позі, поклавши підборіддя на сплетені пальці, і дивився на оглядовий екран. Не можна стверджувати, що гаряча хвиля вдячності накрила мене з головою. Ні, цього не було. Надто мало симпатії відчував я до цього чоловіка. Але треба було віддати йому належне. У такій ситуації не кожен учинив би так рішуче і просто. І, власне, несуттєво, чому він саме так учинив: чи тому, що пожалів Майку (сумнівно), чи засоромився своєї різкості (більше скидається на правду), чи тому, що належить до керівників того типу, які цілком щиро вважають провини підлеглих своїми провинами. У будь-якому випадку, для Майки небезпека пташечкою вилетіти з космосу істотно поменшала, а позиція і реноме[27] самого Комова помітно погіршилися. Гаразд, Геннадію Юрійовичу, при нагоді це вам зарахується. Такі дії слід всіляко заохочувати. А з Майкою ми ще поговоримо. Справді-бо, якого дідька? Що вона — маленька? У ляльки вона тут гратися вирішила?
Автомат дзенькнув і вимкнувся, я взявся за радіограму. Увійшов Вандерхузе, штовхаючи перед собою столик на колесах. Зовсім безшумно і з незвичайною легкістю, яка зробила би честь найкваліфікованішому кіберу, він поставив тацю з тарілками біля правого ліктя Комова. Комов розгублено подякував. Я взяв собі склянку томатного соку, випив і налив ще.
— А салат? — засмучено запитав Вандерхузе.
Я похитав головою і сказав у спину Комова:
— У мене все закінчено. Можна бути вільним?
— Так, — відповів Комов, не обертаючись. — З корабля не виходити.
У коридорі Вандерхузе повідомив мені:
— Майка обідає.
— Істеричка, — сказав я зі злістю.
— Навпаки. Я сказав би, що вона спокійна і задоволена. І жодних слідів каяття.
Ми разом зайшли до кают-компанії. Майка сиділа за столом, їла суп і читала якусь книжку.
— Здоров, арештанте, — сказав я, всідаючись перед нею зі своєю склянкою.
Майка відірвалася від книжки і поглянула на мене, примруживши одне око.
— Як начальство? — поцікавилася вона.
— У тяжких роздумах, — сказав я, розглядаючи її. — Вагається, повісити тебе на фок-реї[28] негайно чи довезти до Дувра, де тебе повісять на ланцюгах.
— А що на горизонтах?
— Без змін.
— Так, — сказала Майка, — тепер він більше не прийде.
Вона сказала це з явним задоволенням. Очі в неї були веселі та відчайдушні, як і раніше. Я відсьорбнув томатного соку і скосив очі на Вандерхузе. Вандерхузе похмуро їв мій салат. Мені раптом спало на думку: таж наш капітан радий-радесенький, що не він командує в цій компанії.
— Так, — сказав я, — схоже на те, що контакт ти нам зірвала.
— Грішна, — коротко відповіла Майка і знову втупилася у книгу. Тільки вона не читала. Вона чекала продовження.
— Будемо сподіватися, що справи не такі вже й кепські, — сказав Вандерхузе. — Будемо сподіватися, що це просто чергове ускладнення.
— Ви гадаєте, Малюк повернеться? — запитав я.
— Гадаю, так, — сказав Вандерхузе, зітхнувши. — Він надто любить ставити запитання. А тепер у нього з’явилася сила-силенна нових. — Він доїв салат і підвівся. — Піду в рубку, — повідомив він. — Відверто кажучи, це дуже негарна історія. Я розумію тебе, Майко, але жодною мірою не виправдовую. Знаєш, так не чинять…
Майка нічого не відповіла, і Вандерхузе пішов собі, штовхаючи перед собою столик. Як тільки його кроки стихли, я запитав, намагаючись говорити ввічливо, але суворо:
— Ти це зробила навмисно чи випадково?
— А ти як гадаєш? — запитала Майка, втупившись у книжку.
— Комов узяв провину на себе, — сказав я.
— Тобто?
— Лампу-спалах було увімкнено, виявляється, через його необережність.
— Дуже люб’язно, — промовила Майка. Вона поклала книжку і потяглася. — Чудовий жест.
— Це все, що ти можеш мені сказати?
— А що тобі, власне, треба? Щиросерде зізнання? Каяття? Сльози у камізельку?
Я знову відсьорбнув соку. Я стримувався.
— Насамперед я хотів би знати, випадково чи навмисно?
— Навмисно. Щодалі?
— Далі я хотів би знати, для чого ти це зробила?
— Я зробила це для того, щоб раз і назавжди припинити неподобство. Далі?
— Яке неподобство? Що ти маєш на увазі?
— Тому що це було гидко! — сказала Майка з силою. — Тому що це було жорстоко. Тому що я не могла сидіти склавши руки і спостерігати, як паскудна комедія перетворюється на трагедію. — Вона жбурнула книжку. — І нічого блискати на мене очима! І нічого мене захищати! Ох, який він великодушний! Улюбленець доктора Мбоги! Все одно я піду. Піду у школу і навчатиму дітей, щоб вони вчасно хапали за руку всіх цих фанатиків абстрактних ідей і дурнів, які їм підспівують!
Я мав добрий намір витримати ввічливий,
