Антхіл - Тетяна Тиховська

— Що означає «наче»? — спитав Гектор, придушуючи розчарування.

— Те й означає. Померла моя дружина. Пологами померла. — Дід проказав це рівним безбарвним тоном. Мабуть, не хотів вивертати душу перед стороннім. — Лікарі попереджали, що в її віці це смертельно небезпечно. Сурогатну матір радили. Та вона затялась, що сама народе дитину. Стільки ж років чекали, вже й не сподівалися. Отож дитинка вижила, а мати…

Дід трохи помовчав. А потім наче вибачився:

— Не ображайся, що дочка в мене трохи дикувата. Я ж її один ростив. Тут, у лісі. Що сам вмів, тому і навчив. Вона і в гори ходить, і в лісі сама-одна не пропаде, і травами лікує, та й з рушницею впорається. Як буде потреба.

Дід перехопив здивований погляд хлопця, тож поквапно додав:

— Ти нічого такого не думай! Вона розумна. На вчительку вивчилась. Зараз працює в Жовкві, від нас недалеко. А до мене на свята приїхала.

Двері розчахнулися, впустивши морозну пару та смачний запах підсмаженого м’яса. Гекторові голод тимчасово затьмарив всі інші думки, то ж він охоче приєднався до вечері.

На другий день юрба потроху почала танути. Тиснули руку Дідові, обіцяли повернутися, обіймали один одного й розпорошувалися в різних напрямках, кожен в свій край.

Богдан вправно вів машину. В багажнику раз по раз гупала голова козулі. Гектор мовчав.

Богдан спробував розвіяти тугу друга:

— Не переймайся ти так! Це через весілля? Трохи згодом відгуляєте. А як сильно кортить, то й на милицях зареєструвати шлюб можеш, не проблема. Колись же оклигаєш, а ти вже жонатий! Краса!

Гектор не підтримав жартівливого тону товариша. То Богдан спробував відшукати іншу причину:

— Ти це через трофей? То я можу вам подарувати. На весілля, так би мовити.

Гектор раптом без ніякого переходу запитав:

— А ти звернув увагу на ту дівчину? Чи навіть не помітив?

Богдан від несподіванки так різко крутнув кермо, що мало не врізався в ялинку.

Він помітив.

Єдиний день, задля якого Єва ладна була вовтузитися на кухні — це Новий рік. Заради такого свята вона нехтувала кухонним кібер-помічником, одягала фартух і сама ставала до плити.

Дзенькнув відеофон. Єва глянула на екран: чоловік. Клацнув пульт, відчиняючи вхідні двері.

Єва сяк-так втерла руки й через чималенький передпокій пропливла до вхідних дверей.

— А власним ключем геть користуватися розучився? — дорікнула, але відразу притяла язика. Чоловіка й не видно було за зеленою пухнастою красунею.

Єва вмить розтанула:

— Тарасе! І де ж ти надибав таке чудо? Наразі ж всі святкові ринки напхом напхані штучними ялинками!

Чоловік задоволено пробасив:

— То як? Твій коханий заслуговує на малесенький цілуночок? Ну хоча б в щічку.

Єва чмокнула Тараса в лоба і легесенько відштовхнула від себе:

— Йди-но! Роботи повно. А незабаром вже й діти приїдуть.

Тарас відповів напівжартома-напівсерйозно:

— Та щодо мене в тебе завше часу не вистачає. То чергування в твоїй лікарні, то хтось там народжує, то вмирає…

Тарас помовчав. Згодом повів трішечки сумним голосом:

— Часом мені видається, що ти мене обрала як племінного самця, задля дитини. А тепер мавр зробив своє, мавр може йти собі. Чи не так?

Єва зробила вигляд, що обурилася:

— Не верзи дурниць! Ми ж не такі молодесенькі, як десяток років тому!

А в самої промайнули спогади, як боляче ранив її інший юнак; як не хотілося, аби він це помітив. Можливо, через те так швидкоплинно й одружилася з Тарасом.

…Єва вже кілька років як стала головним лікарем у медичному центрі, де почала ще інтерном відділення репродуктивної медицини. Справу свою любила, днювала і ночувала на роботі, як то кажуть. Скільки пар приходили до неї, втративши надію на нащадка. А через рік безмежно щасливі залишали стіни лікарні з клуночком, підперезаним блакитною або ж рожевою стрічкою. А то й з двома клуночками.

Єва як ніхто знала, що рок за роком чоловіки втрачали здатність мати дітей. Для таких пар використовували донорський біологічний матеріал інших, здорових чоловіків. Знаходились на це діло добровольці. Не задарма, звісно.

Скільки немовлят з’явилися на світ завдяки Єві, вона вже давно припинила рахувати.

А роки збігали. І врешті-решт вона схаменулася, що як хоче народити власну дитину, відкладати далі не варто.

Дотепер в неї й хлопця не було. Не відома чому, адже вона була досить привабливою. Якось не складалося. Та Єва через те не дуже й переймалася. Так звані неповні сім’ї давно вже стали радше нормою, ніж винятком. Тож Єва ладна була виховувати дитину сама.

Але завагітніти все ж хотілось природним шляхом. З притаманною лише лікарям відвертістю Єва запропонувала провести з нею кілька ночей одному з постійних донорів, в біса вродливому хлопцеві. І здоровому, за цим в лікарні слідкували прискіпливо. Той погодився, але… за гроші.

Єва наче ляпас отримала. Вистачило сил не подати знаку, перевернути все на жарт. А подумки вирішила, що обійдеться без чоловіків, не заплаче.

Десь в цей час клініку розбудовувала бригада будівельників. Серед них був Тарас, хлопець з Донбасу. Як там скінчилася війна, почався просто будівельний бум. Треба ж було все відбудувати наново. Отож Тарас змолоду призвичаївся до будівництва. І до Києва переїхав, бо місто зростало і розбудовувалося шаленими темпами.