Антхіл - Тетяна Тиховська

Гектор вирішив, що це юнак. Він не усвідомив свою помилку навіть коли до нього схилилося безвусе обличчя в старенькій шапці-вушанці. «Геть молодесенький», — тільки й встиг подумати Гектор, бо наступної миті пролунало:

— Мар’янко, доцю, зараз ми цього героя посадимо в салон. Відвези його до нас додому. Впораєшся?

— Чом ні? — відповіла дівчина, трохи помовчавши. Голос мала низький, грудний. Приємний.

— От і добре.

Удвох Дід і Мар’яна підвели Гектора, посадили в салон на заднє сидіння, обережно поклали ногу найзручніше.

Дівчина сіла за кермо, скинула на сидіння завелику ушанку, клацнула ключем запалення. Всюдихід рвонув з місця.

Гектор бачив дівчину лише зі спини. Густе чорне волосся абияк було зібране на потилиці. Вуха мала маленькі, загострені. Вони щільно тулилися до голови.

Аби порушити мовчання, Гектор сказав у спину дівчині:

— Мене звати Гектор.

Мар’яна мовчки кивнула головою. Не дуже говірка, подумав Гектор. То ж продовжив сам:

— Цікаво буде глянути на впольованого самця. Мабуть, величенький!

Гекторові здалося, що гостренькі вуха дівчини смикнулися. Довгенько мовчала. Нарешті відповіла:

— Не люблю, коли живе вбивають. Будь-кого, хоч козулю, хоч мишу.

— А як же твій батько з його роботою? — Гектор намагався підтримати розмову.

Знову мовчання. Нарешті, коли вже й не очікував відповіді:

– І тато не любить. Не менш за мене. І робота в нього — захищати тварин. Від голоду в люті зими, від браконьєрів будь-якої пори року… А ті розбійники, як упіймаються на злодійстві, стріляють в єгеря й тікають, кидають пораненого. За що ж мені любити мисливців?

Гектор спробував захистити «честь мундира»:

— Не всі ж мисливці такі нелюди! Та й не мисливці це — бандити!

Та продовжити розмову не вдалося, бо вони вже приїхали до лісової хатинки. Мар’яна вистрибнула з місця водія, відчинила дверцята з боку Гектора, обережно опустила його ушкоджену ногу додолу, подала йому саморобну милицю:

— Дійдемо самі чи зачекаємо? — спитала. — Інші мають от-от приїхати.

Гекторові ніяк не хотілося виглядати безпорадним інвалідом, тож він як зміг бадьоро відповів:

— Якось дошкандибаю!

Спробував йти, та, напевно, впав не встояв би, аби Мар’яна вчасно його не підтримала.

Дівчина була низенька на зріст, десь юнакові по плече. Тож поки вони долали відстань до хати, Гектор міг бачити тільки її маківку.

Якось разом перетнули поріг домівки. Гектор мало не впав на лаву. Все ж нога помітно боліла.

Мар’яна щось вибирала на поличках. Лунав неголосний дзвін посуду. Нарешті дівчина витягнула невеличку склянку з темного скла. Відміряла кільканадцять крапель у кухоль і долила водою з бадді. Підійшла до Гектора, простягнула йому кухоль. Тихо, але власно вимовила:

— Пийте!

Гектор сьорбнув рідину, що була темно- коричневого кольору і підозріло каламутна. Язик відразу трохи затерпнув.

Гектор поморщився, рука з кухлем мимоволі почала опускатися.

Мар’яна підставила свою вузеньку долоню під денце, повторила наполегливо:

— Пийте! Пийте все до дна, не зупиняючись! Біль трохи вщухне.

Гектор в кілька ковтків допив ліки. Смак був препаскудний. Але по хвильці біль і справді десь подівся. Він навіть зміг сам підвестися.

Мар’яна вчасно це побачила, швиденько підставила плече. Поблажливо пробурмотіла:

— От уже й на подвиги потягнуло! Це означає, житимете. Куди попрямуємо? До вікна?

Коли дівчина зручно вмостила Гектора біля вікна, знадвору почулося гарчання потужного мотору, а потім збуджені голоси решти мисливців, гавкіт мисливських собак.

Мар’яна вибігла на двір, сказала щось Дідові, махнувши рукою в бік хати.

Гектор мимоволі задивився на собак. Їх навмисно дратувала ворона. Підлетить якнайближче, наче сил не вистачає злетіти. А як котрийсь з собак намагається клацнути зубами, стрімко злітає вгору. І так раз по раз. А собакам невтямки, що їх дурять. Знай собі силуються спіймати розбійницю. Через те були захекані, аж від них здіймалася пара, а з язика чи не струменіла слина.

Гектор довгенько спостерігав за кумедним видовиськом, аж доки не схаменувся, що дівчина з двору зникла!

Не знати навіщо Гектор намагався знайти її поглядом. Вгледів двір, спостережну вежу, що зазвичай буває у будь-якого лісника. Подалі був невеличкий сарай. Гектор зосередив погляд на ньому — може, дівчині щось знадобилося з господарського реманенту.

Навіть собі Гектор не зміг би пояснити, чому для нього важливо було ще раз побачити дівчину. Сказати, що відразу сподобалась, то роззнайомитись і часу не було. І обличчя як слід він не розгледів — тільки потилицю. Може, хотілося виправити враження про себе. А навіщо? Може, хотів намацати якусь спільну тему для розмови, більш доречну, ніж він обрав в дорозі. Показати, що він не такий вже недорікуватий…

Та дівчину він більше не побачив.

Чоловіки почали жваво готуватися до вечері.

На дворі була влаштована відкрита груба, що над нею можна було нанизати на крутив цілу тушу й запекти. Мисливці, що вже як повернулися, зняли обітницю тверезості, трохи заголосно розмовляли, шуткували, досить вправно готували наїдки.

В хаті залишилися тільки Гектор і Дід. Гектор сказав удавано байдужим тоном:

— А свою рятівницю я так більше й не побачу?

Дід помовчав.

— Ні, не побачиш, — відповів коротко, навіть різко… Але потім додав більш миролюбно:

— Аби б ти не пошкодив ногу, вона б і на очі не показалася. Не любить вона мисливців. В глибині двору у нас