День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

Стають молоді з ножами по боках купелі.

— Гойда! — кричить Батя.

— Гойда-гойда! — кричать молоді.

— Гойда-гойда! — підхоплюють інші.

— Смерть ворогам Росії! — Батя вигукує.

— Смерть! Смерть! Смерть! — підхоплюємо. Підпливає граф до краю купелі, за мармур хапається. Але на іншому боці Комол рукою змахує: летить ніж блискавкою, графові в спину сутулу впивається по саме руків’я. Лютий крик граф видає. Змахує рукою Охлоп — летить його ніж, впивається прямо поруч із першим.

Кидають ножі свої Йолка й Авіла — і теж влучно, теж у спину голого графа. Горлає той, як і раніше, розлючено, обурено. Скільки злості накопичив, гад! Летять у нього ножі решти молодих. І всі в ціль влучають. Приловчились молоді ножі кидати. Ми, корінні, ножами воліємо по-близькому діяти.

Уже не горлає, а хрипить граф, у воді борсаючись. На міну морську схожий він.

— От тобі й — «усе повернеться»… — посміхається Батя, бере келих з підноса, відпиває.

Графовим тілом судома проходить, і завмирає він назавжди.

Життя і доля.

— Нагору його, — киває Батя банщикам. — Воду змінити.

Витягають труп Урусова банщики з купелі, знімають із нього золотий хрест натільний і славнозвісний перстень з їжаком, віддають Баті. Підкидає він те, що лишилось від графа могутнього, на руці:

— Ну ось: був і нема!

Виносять труп. Дає Батя хрестик золотий Свиридові:

— Віддаси завтра в храм наш.

Перстень з їжаком вдягає собі на мізинець:

— От і попарились. Нагору! Усі — нагору!

Пробив годинник підлоговий 2.30. Сидимо в кахельній вітальні. Залишив Батя на запівніч тільки п’ятьох: Потику, Воска, Балдохая, Єроху та мене. Після мокрого пробило Батю нашого на кокошу з горілочкою. Сидимо за круглим столом з червоного граніту. А на ньому — блюдо зі смужками білими, свічка, графин з горілкою. Гріє Єроха блюдо на свічці, підсушує кокошу знизу. Батя вже хороший. А коли йому хороше, він нам промови натхненні виголошує. Промов цих у Баті нашого дорогого три: про Государя, про матінку покійну й про віру християнську. Сьогодні на черзі — про віру:

— От ви, анохи мої світ-дорогі, гадаєте, заради чого Стіну будували, заради чого відгороджувались, заради чого паспорти закордонні палили, заради чого стани ввели, заради чого розумні машини на кирилицю переінакшили? Заради прибутку? Заради порядку? Заради спокою? Заради домострою? Заради будівництва великого й гарного? Заради будинків гарних? Заради чобіт сап’янових, щоб усі притупували та приплескували? Заради всього правильного, чесного, добротного, щоб усе в нас було, еге?

Заради моці державної, щоб вона була як прямо стовп із дерева тамаринду небесного? Щоб вона підпирала склепіння небесне із зірками, мать твою так, щоб зірки ті сяяли, вовки ви салаті, соломою напхані, щоб місяць світив, щоб вітер вам теплий у сраки дув-передув-незадув, еге? Щоб сракам вашим тепло було в підштаниках оксамитних? Щоб головам вашим затишно було під шапками соболиними, еге? Щоб жили не по брехні вовки-вовчари всі сапаті? Щоб бігали всі зграями, добре бігали, прямо, купно, пресвята, начальників слухались, хліб жали вчасно, годували брата свого, любили дружин своїх і дітей, еге?

Батя робить паузу, втягує в ніздрю свою добрий понюх кокоші білого й відразу ж запиває горілкою. Ми робимо те саме.

— Так ось, анохи мої світ-родимі, не для цього все. А для того, щоб зберегти віру Христову як скарб непорочний, еге? Бо тільки ми, православні, зберегли на землі церкву як Тіло Христове, церкву єдину, святу, соборну, апостольську й безгрішну, еге? Бо після Другого Нікейського собору правильно славимо Господа тільки ми, бо православні, бо право правильно славити Господа ніхто в нас не відібрав, еге? Бо не відійшли ми від соборності, від святих ікон, від Богородиці, від віри батьків, від Трійці Живоначальної, від Духа Святого, Господа, Животворящого, Який від Отця походить, Якому із Отцем і Сином поклоняємося і славимо, яким мовили пророки, еге? Бо відкинули ми все богоненавидне: і маніхейство, і монофелітство, і монофізитство, еге? Бо кому церква не мати, тому й Бог не батько, еге? Бо Бог за природою своєю вищий за всіляке розуміння, еге? Бо всі панотці правовірні — спадкоємці Петра, еге? Бо нема чистилища, а є тільки пекло та рай, еге? Бо людина народилася смертною й через те грішить, еге? Бо Бог є світло, еге? Бо Спаситель наш став людиною, щоб ми з вами, вовки сапаті, стали богами, еге? Ось тому й збудував Государ наш Стіну Велику, щоб відгородитись від смороду й невірства, від кіберпанків клятих, від содомітів, від католиків, від мелан холіків, від буддистів, від садистів, від сатаністів, від марксистів, від мегаонаністів, від фашистів, від плюралістів і атеїстів! Бо віра, вовки ви сапаті, — це вам не гаманець! Не каптан парчевий! Не дрюк дубовий! А що ж таке віра? А віра, анохи голосні мої, — це колодязь води джерельної, чистої, прозорої, тихої, непоказної, сильної та рясної! Зрозуміли? Чи повторити вам?

— Зрозуміли, Батю, — як завжди відповідаємо.

— А коли зрозуміли — слава Богу.

Хреститься Батя. Хрестимось і ми. Нюхаємо. Запиваємо. Крекчемо.

І раптом Єроха ображено ніздрею сопе.

— Чого ти? — повертається Батя до нього.

— Вибач, Батю, коли слово тобі всупереч скажу.

— Ну?

— Образливо мені.

— Чого тобі образливо, брате Єрохо?

— Що ти перстень дворянський на палець собі вдів.

Діло каже Єроха. Дивиться на нього Батя, примружившись.

Мовить голосно:

— Трохиме!

З’являється слуга Батин:

— Чого зволите, хазяїне?

— Сокиру!

— Слухаюсь.

Сидимо ми, перезираємось. А Батя на нас поглядає та й либу давить. Заходить Трохим із сокирою. Знімає Батя перстень з мізинця, кладе на стіл гранітний:

— Давай!

З півслова збагнув усе вірний Трохим: розмахується й обушком — по персню. Тільки бризки алмазні навсібіч.

— Ось так! — сміється Батя.

Сміємось і ми. Оце — Батя наш. За це любимо його, за це бережемо, за це вірність йому зберігаємо. А він пил алмазний зі столу здуває:

— Ну, чого роти пороззявляли? Нарізайте!

Клопочеться Потика біля кокоші, нарізає смуги. Хотів був спитати, чому графом молодь займалася, а ми, корінні, і не відали нічого. Не при справах ми, чи що? Довіру втрачаємо? Але — стримуюсь: по гарячих слідах краще не потикатися. Я вже потім до Баті знизу прилаштуюся.

І раптом Балдохай:

— Батю, а хто ж цього пасквіля склав?

— Філько-віршомаз.

— Хто такий?

— Здібний хлопець. Буде на нас працювати… — Схиляється Батя, всмоктує білу смуту через свою трубочку кістяну. — Він тут про Государя написав здорово. Хочете послухати? Ану, набери його, Трохиме.

Набирає Трохим номер, з’являється неподалік заспано-перелякана пика в окулярах.

— Дрихнеш? — перехиляє Батя чарку.

— Ну що