День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

Мудро це з двох причин: по-перше, місце своє молоді отримують в ієрархії опричній, по-друге, рух сімені відбувається від хвоста гусені до голови, що символізує вічний коловорот життя й відновлення братерства нашого. З одного боку, молодь старших поважає, з другого — підживляє. На тому й стоїмо. І слава Богу.

Приємно потягувати сичуаньське шампанське, відчуваючи, як всотується в стінки кишки прямої здорове опричне сім’я.

Здоров’я в нашому житті небезпечному — не останнє діло. Я про своє піклуюся: двічі на тиждень граю в городки, а потім плаваю, п’ю кленовий сік із тертою суницею, їм насіння папороті проросле, дихаю правильно. Та й інші опричні тіло своє зміцнюють.

Повідомляють Баті згори, що з’явився граф Урусов. Роздають банщики всім простирадла. Прикривши сором згаслий, лежимо.

Заходить із передбанника до нас граф. Простирадло на ньому як тога римська накинуте. Кремезний граф, білотілий, тонконогий.

Голова його велика, шия коротка. Обличчя, як завжди, похмуре.

Але вже щось нове на обличчі відомому цьому закарбувалося.

Поглядаємо мовчки на нього, ніби на привида: раніше бачити мужа цього доводилось нам тільки у фраках або ж у вишитих золотом каптанах.

— Доброго здоров’я, панове опричники, — каже граф своїм глухим голосом.

— Доброго здоров’я, графе, — відповідаємо врізнобій.

Мовчить Батя, лежачи. Знаходить його граф очима своїми невеселими:

— Здрастуй, Борисе Борисовичу.

І… низько кланяється.

Щелепи в нас відвисають. Це круто. Граф Урусов, найсильніший, найнедосяжніший, наймогутніший, низько кланяється Баті нашому. Так і хочеться давніх згадати: sic transit gloria mundi.

Зводиться Батя неквапом:

— Здоров будь, графе.

Кланяється у відповідь, схрещує на животі руки, мовчки поглядає на графа. На голову Батя наш вищий за Урусова.

— От, вирішив тебе відвідати, — порушує тишу граф. — Не заважатиму?

— Гостеві завжди раді, — мовить Батя. — Пара ще є.

— Я не великий любитель лазні. Розмова в мене до тебе термінова, зволікання не терпить. Усамітнимось?

— У мене, графе, від опричнини секретів нема, — спокійно Батя відповідає, знак банщикам подає. — Шампанського?

Похмуро граф губу нижню закопилює, на нас вовчими очима зиркаючи. Вовк і є. Тільки загнаний. Підносить їм Цао шампанського. Бере Батя келих вузький, випиває залпом, ставить на піднос, крекче, вуса витираючи. Урусов тільки пригублює, як цикуту.

— Слухаємо тебе, Андрію світ Володимировичу! — громогласно Батя мовить і на лежак свій знову опускається. — Та ти лягай, не соромся.

Сідає граф упоперек лежака, зчеплює пальці замком:

— Борисе Борисовичу, ти в курсі моєї ситуації?

— У курсі.

— В опалу потрапив я.

— Це бува, — киває Батя.

— На скільки — поки що не знаю. Але сподіваюся, що рано чи пізно пробачить мене Государ.

— Государ милостивий, — киває Батя.

— Діло в мене до тебе. Рахунки мої за наказом Государя заарештовані, торговельні й промислові володіння відчужені, але особисте майно залишив мені Государ.

— Слава Богу… — відригує Батя китайською вуглекислотою.

Дивиться граф на свої нігті пещені, торкає перстень з їжаком діамантовим: паузу витримує. Мовить:

— У Підмосков’ї в мене маєток, у Переяславському повіті й під Воронежем, у Дивногір’ї. Ну й будинок на П’ятницькій, ти там бував…

— Бував… — зітхає Батя.

— Так ось, Борисе Борисовичу. Будинок на ГГятницькій я опричнині віддаю.

Тиша. Мовчить Батя. Мовчить Урусов. Мовчимо й ми. Завмер Цао з відкупореною пляшкою сичуаньського в руці. Будинок Урусова на ГГятницькій… Це й будинком назвати соромно: палац!

Колони із шаруватого мармуру, дах зі скульптурами й вазами, ажурні ґрати, воротарі з алебардами, кам’яні леви… Усередині я не був, але здогадатися неважко, що там іще крутіше, ніж зовні.

Подейкують, у графа в приймальні підлога прозора, а під нею — акваріум з акулами. І всі акули — смугасті як тигри. Вишукано!

— Будинок на П’ятницькій, — примружується Батя. — За що такий багатий подарунок?

— Це не подарунок. Ми з тобою люди ділові. Я вам будинок, ви мені дах. Опала мине — ще додам. Не скривджу.

— Серйозна пропозиція, — примружується Батя, обводить нас поглядом. — Обговорити доведеться. Ну, хто?

Підводить руку Воск заповзятий.

— А дай-но я молодих послухаю, — зиркає Батя на молодь. — Га?

Підводить руку жвавий Потика:

— Дозволь, Батю!

— Кажи, Потико.

— Вибачай, Батю, але здається мені, що негоже нам мерців прикривати. Бо ж мертвому байдуже — чи є над ним дах, чи нема.

Та й не дах йому потрібен. А кришка.

Тиша в залі лазневій запанувала. Тиша гробова. Позеленіло обличчя графове. Прицмокує губами Батя:

— Отак от, графе. І зважай, це голос молодняка нашого. Розумієш, що про твою пропозицію корінні опричники скажуть?

Облизує граф губи побілілі:

— Послухай, Борисе. Ми з тобою не діти. Який мрець? Яка кришка? Ну, потрапив я Государеві під гарячу руку, але ж це не назавжди! Государ знає, скільки я зробив для Росії! Рік пройде — пробачить він мене! А ви з прибутком зостанетесь!

Морщить чоло Батя:

— Гадаєш, пробачить?

— Упевнений.

— Що, опричники, думаєте: пробачить Государ графа чи ні?

— Ні-і-і-і! — хором відповідаємо.

Розводить Батя руками кремезними:

— От бачиш?

— Слухай! — схоплюється граф. — Годі дурня клеїти! Мені не до жартів! Я майже все втратив! Але Богом присягаюсь — усе повернеться! Усе повернеться!

Зітхає Батя, встає, на Івана спираючись:

— Ти, графе, просто Йов. Усе повернеться… Нічого до тебе не повернеться. А знаєш чому? Бо ти пристрасть власну вище за державу поставив.

— Ти, Борисе, говори, та не заговорюйся!

— А я й не заговорююсь, — підходить Батя до графа. — Ти думаєш, через що на тебе Государ розізлився? Через те, що ти їть у вогні любиш? Через те, що дочку його соромиш? Ні. Не через це.

Ти державне майно палив. А отже, проти держави пішов. І проти Государя.

— Будинок Бобринської — її власність! До чого тут Государ?!

— А до того, капустяна ти голово, що всі ми — діти Государеві, і все майно наше йому належить! І вся країна — його! Чи ж тобі цього не знати? Нічого тебе життя не навчило, Андрію Володимировичу. Був ти зятем Государевим, а став бунтівником. Та й не просто бунтівником, а гадом. Падлом гнилим.

Люттю темною спалахують очі графові:

— Що?! Ах ти ж пес…

Вкладає Батя два пальці в рот, свистить. І як за командою молоді до графа кидаються, хапають.

— У купіль його! — наказує Батя.

Зривають опричники з графа простирадло, кидають у купіль.

Спливає граф, відпльовується:

— Відповісте, пси… відповісте…

Глядь — а в молодих у руках ножі з’являються. Оце ось новина. От тобі і ясний пень! Чому я не