Піраміда Сонця - Олександр Петрович Ємченко

тіл Юпітера, знаходиться вода, океани води. Так воно й вийшло. Коли вертикальна шахта була готова, на її дні спорудили плавучу базу. Я там побував двічі. Враження не з приємних. Земне пекло не йде ні в яке порівняння з тим, що відкривається тут. З кожним кілометром спуску вниз тебе огортає темрява, яка з часом переходить у такий густий морок, у таке болото ночі, що, здається, ступиш у нього і зав’язнеш навіки. Моторошне враження, особливо з наближенням до водної мантії. Здається, всі привиди безодні дивляться на тебе, прошивають дошкульним зором. А ти кажеш, що передчасно поховали… Там сам бог тартару не виживе.

— Ну, а якщо, — не здавався Попович, — наш планетолог зазнав біди, допустимо, вийшов з ладу «Спрут», і ним заопікувалися ті, невідомі, що їх виявив Карпенко, і тепер вони, користуючись його системою зв’язку, подають нам сигнали?

— Фантастика! — коротко кинув командир. — Існування якихось істот я ще допускаю, а до того, про що ти далі сказав, може тільки божевільний додуматися.

— Божевільними бувають тільки ідеї, командире, — швидко відреагував астробіолог.

— І люди, що їх висувають, — недвозначно натякнув командир.

-і Люди божеволіють від того, що їхні ідеї не здійснюються, — знову відпарирував невпокійливий астробіолог.

Це вже було занадто. Куриленко здивовано кинув на Поповича гострий погляд.

— Слухай, друже, ти біолог чи талалай? Чого це в такі непевні розумування вдався? Краще б запропонував щось путнє…

Попович оживився.

— Ловлю на слові, командире. Пропоную продовжити експедицію ще на тиждень.

— Продовжити ще на тиждень? — перепитав командир. — А який сенс?

— Треба ж до решти розшифрувати останній сигнал з надр Ганімеда!

— Як?

— Я спущуся в шахту…

— Ти? Чергова жертва?

— Ні, я буду обачним.

— Планетолог теж був обачним.

— А може, — Попович на мить завагався, — а може, він свідомо залишився там? Треба спуститися і встановити істину. Це наш обов’язок.

— Ми не маємо на це часу. Нас чекають на Каллісто. Ти ж знаєш, що передали звідти…

— Командире, це ланки одного ланцюга…

— До того ж, — продовжував командир, який ніби й не чув останніх слів астробіолога, — зростає гравітаційний прес головної планети. Дивись, яким загрозливим вогнем налилося «око» Юпітера!

Обидва звернули погляди на бічний лівий екран. Весь його простір займала помережена вогнистими смугами куля гігантської планети. На її тлі криваво ярів велетенський овал — загадкове Око Юпітера. Здавалося, воно ось-ось кліпне і забагряніє з новою магічною силою, що проникала у саму душу. Вся місцевість, де стояв земний корабель, — глибокі котловани, широкі тріщини, згороїджені крижані тороси — була залита примарним червонястим сяйвом.

— Навіть тут, на Ганімеді, віддаленому на сотні тисяч кілометрів од Юпітера, відчувається вплив його всесильного Ока, — порушив тишу командир корабля. — Ще гіпнотичніший його вплив там, у глибинах супутника, де діють гравітаційні сили.

— Чи не застрахати мене зібрався, командире? — озвався астробіолог. — Карпенкові було не легше…

— І він зараз перебуває серед нас, — жорстко зіронізував командир. — Ти це хотів сказати?

— Ні, командире, — опустив голову астробіолог, — я тільки сказав те, що сказав…

Запала гнітюча мовчанка. Кожен думав про своє. Небавом командир підвівся, підійшов до пульта управління і натиснув кнопку загального виклику.

— Спитаємо думку решти членів експедиції.

Думки землян розійшлися. Одні схвалювали спуск у шахту, інші заперечували, мотивуючи тим, що, мовляв, досить уже й однієї жертви. Версію, що планетолог живий, мало хто сприйняв усерйоз.

— Треба посилати два гідроапарати, — несподівано запропонував головний енергетик Треба.

— Як два, коли у нас у резерві тільки один? — подав голос механік Нехайчук.

— Треба доставити з Каллісто, — незворушно продовжував Треба. — Там уже здійснили спуск і піднялися нагору…

— Енергетик має слушність, — мовив командир корабля. — Є сенс послати два апарати. Вони підстраховуватимуть один одного. Тим паче що апарат на Каллісто двомісний.

Через два дні легка ракета доставила на Ганімед ще одного «Спрута».

— Командире, — звернувся астробіолог до Куриленка, — хто поведе перший апарат?

— Знаю, що ти пориваєшся. Але ж ти там ще не був. Великий ризик…

— Але й тобі не можна, — обережно заперечив Попович. — Ти командир і начальник експедиції. Це ще більший ризик. Ти не маєш права важити своїм життям. Є інструкція…

— Бувають ситуації, коли будь-яка інструкція втрачає силу. Зараз обстановка круто змінилася і вимагає рішучих і в той же час ретельно обдуманих дій. Проінформуємо Землю…

Через деякий час надійшла відповідь від керівника проекту «Ганімед» — академіка Шафороста: «Космічну Раду зацікавило ваше повідомлення. Продовжуйте дослідження. Не піддавайте зайвому ризикові життя людей. Дійте на власний розсуд».

— Завтра — спуск, — коротко резюмував Куриленко.

Рушійні механізми шахти працювали на реактивній тязі, завдяки чому спускні апарати через годину подолали стокілометровий ствол і прибули на базу. Вона зустріла землян могильною тишею. Причальний бокс пустував. Апарата Карпенка не було, як не було і самого планетолога.

Командир, астробіолог і головний енергетик зібралися у центральному залі бази.

— Ще б пак, — сказав Куриленко, — нам хотілося б, щоб він зараз вийшов з сусідньої кімнати і запросив нас на чашку кави з словами: «А я на вас чекав…»

— Цілих шість місяців, — у тон йому додав Треба.

— Не іронізуйте, колеги! — кинув Попович. — Вам бракує оптимізму. Згадайте стару притчу: «Скажіть мені, що ви знаєте, і я скажу, що буде далі».

— Ти знову за своє, — звів на нього очі командир. — Знову пускаєш думки насамопаш. Оптиміст! Мушу тобі сказати, що після того, як Карпенко не повернувся, я двічі без відома членів експедиції, на свій страх і риск, посилав сюди роботів. Повернулися ні з чим. А ти кажеш: «Оптимізму бракує…» Поглянь ліпше в ілюмінатори.

За стінами крихітного куточка землян стояв морок. Він був таким щільним, що, здавалося, світло, котре лилося з