Піраміда Сонця - Олександр Петрович Ємченко
— Все це бісівська гра головної планети. Певне, Око Юпітера кліпнуло. Уявляю, як там наші нагорі хвилюються. До речі, як ви думаєте, звідки Карпенко послав останнє повідомлення?
— Судячи з тих уривків, що прийняли, десь із цього району, де ми зараз перебуваємо, — відповів Попович. — Йому заважали сильні перешкоди.
— Воно й зрозуміло. Водна мантія Ганімеда надзвичайно наелектризована. Так що й нам не вдасться щось сповістити на поверхню, а тим паче звідти щось прийняти. Зв’язатися з базовим кораблем ми не зможемо. Отож уся надія…
— У давнину, — не забарився з черговою сентенцією астробіолог, — казали, що коли тобі тяжко, клич на підмогу насамперед самого себе.
Куриленко тільки рукою махнув на ці слова, а Треба коротко прокоментував:
— Треба ж таке…
Тим часом «Спрути», загрозливо погойдуючись у вихорах гравітаційних потоків, поволі, але неухильно линули вниз, до ядра супутника. Їхні титанові оболонки ще витримували неймовірний тиск, а ось нейтралізувати розжарений пал, що линув від ядра Ганімеда, їм було вже не під силу. Внутрі апаратів наростала спека.
— Холодильні установки працюють на грані можливого, — доповів командирові головний енергетик.
— Скільки вони ще можуть служити?
— Гадаю, днів зо два. Але ми вже три доби не спали…
— Ось пілюлі бадьорості. Я прихопив про запас. Тримайтеся. Локатори показують, що ми наближаємося до якогось гороутворення.
— Невже ядро?
— Не думаю. Це швидше всього затонула велетенська брила криги, перемішана із силікатом. Своєрідний підводний айсберг…
Тримаючись за стіни прохідного коридора, Треба добувся до свого апарата. Там, сидячи у кріслі, знемагав од спеки астробіолог.
— Командир виявив, що ми спускаємося на плаваючу гору з криги й каменю, — повідомив Треба своєму супутнику.
— Плаваюча гора? — зацікавлено випростався Попович. — Плаваюча гора… З криги і каменю… Так це ж подарунок самої долі! Ми ж можемо на ній спливти на поверхню…
— Яка наївність, — сумно всміхнувся Треба. — Треба ж бути таким невігласом! Подумай, що говориш! Якщо гора сама затонула, то як вона вирине назад? Хіба що чудо якесь станеться. Та навіть коли таке й допустити, то гора може спливти будь-де, а нам потрібна наша шахта. Зрозумів?
Згнітивши серце, астробіолог у розпачі обхопив руками голову.
— Яка безвихідь! — придушено вирік він.
— Вихід є! — голосно, аж надто голосно вигукнув з своєї каюти Куриленко.
Пересилюючи задуху, Попович і Треба подалися до нього.
— Помітили, що апарати перестали гойдатися? — зустрів їх бадьорим голосом командир. — Ми сіли на вершину гори. Поряд стоїть «Спрут» Карпенка. Наводка була точна. Хто нас навів, я ще не знаю, але факт лишається фактом. Нам потрібно з ним зістикуватись. Використаємо внутрішню енергію…
— Треба ж таке! — тільки й мовив головний енергетик Треба.
Обминаючи гострі шпилі камінних нагромаджень, спарений «Спрут» подибав до свого побратима, підходячи з того боку, де зяяв темним отвором стиковий вузол. Коли апарати з’єдналися і з перехідних шлюзів вийшла вода, гідронавти кинулись до апарата планетолога. Є він там чи нема, живий він чи сконав — вони над цим не думали.
Він напівлежав у розкладеному кріслі. Коли в дверях з’явилися постаті людей, поволі повернув до них голову і силувано всміхнувся:
— А я на вас чекав… Знав, що прибудете. Вони оповістили мене…
За душевною бентегою, невимовною радістю зустрічі гідронавти не звернули уваги на слово «Вони», їх цікавило інше:
— Живий!.. Живий… Неймовірно! Як же ти вцілів? Адже скільки спливло часу!
— Деталі — потім. Викладу головне. Я з самого початку спарив парка. Коли, занурюючись у водяну мантію, зустрів їх, не даючи собі ради, зопалу пішов на контакт, про що встиг повідомити вас. Вони ж, певне, не зрозуміли мене, сприйняли мій намір за напад і відповідно прореагували. Параліч був такий сильний, що в мене помутнів розум, і я впав у забуття, щось близьке до летаргійного сну. Отямився аж через три місяці. Мій апарат стояв на цій горі. Система життєзабезпечення «Спрута» лишилась недоторканою, і я поволі почав ставати на ноги. Тяжко, дуже тяжко було. Зв’язатися з вами я не мав можливості. Мій поклик не міг пробити великої товщі води і криги. Тоді прийшли на допомогу Вони. (По цих словах астробіолог красномовно подивився на командира.) Їм, як я зрозумів, вдалося послати вам сигнал… І ось ви тут.
— Стривай, а чому ти, ставши на ноги, сам не сплив на поверхню?
— Ні в мене, ні в них не було певності, що я сам добудуся до вас.
— Але ж могли Вони тебе супроводити хоча б до нашої плавучої бази на дні шахти.
— Не могли. У них є кордони, за які вони не виходять. Ви, певне, по дорозі сюди помітили цю межу…
— Так, ми пройшли, точніше Вони відкрили нам цей кордон. Але чому потім так дивно повелися з нами — розрядили наші силові установки?
— І правильно вчинили. Інакше б ви запливли бозна-куди і не натрапили б на цю гору. Позбавивши вас автономного руху, Вони вели ваші апарати прямо до мене…
— Треба ж таке! — не втримався головний енергетик Треба.
— І ще одне. Ми перебуваємо недалеко від розжареного ядра супутника. На борту наших апаратів ми почали задихатися від спеки, а в тебе тут комфорт, прохолода…
— Це вже їхня турбота.
— Ну й останнє — як нам вибратися звідси? У нас енергії катма, а твій «Спрут» не вивезе всіх.
— Поки ми тут розмовляли, Вони вже повернули вам енергію.
— Незбагненно! — не втримався від подиву астробіолог. — Як же ти спілкуєшся з ними?
— Подумки. Вони навіюють мені свої думки і читають мої. Як це виходить — сам не можу пояснити.
— Гаразд, — сказав Куриленко, —
