Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

Арлетта. Я біжу переодягтися й приготую вам склянку кави.

Севілла. А я тим часом розбуджу Пітера й Сьюзі.

Арлетта. Я зовсім виснажилася. (Сміється).

Севілла. Ви така чудова. З ореолом волосся навколо голови ви схожі на Венеру, що виходить з води… Знаєте, з картини Боттічеллі.

Арлетта. О, дякую, дякую. Який люб’язний комплімент. Принаймні в мене є одна спільна риса з нею: я мокра.

Севілла. Біжіть переодягатися, а я приготую каву. Мені дуже хочеться випити чашку кави.

Арлетта. Мені також. І ще мені хочеться розмовляти, розмовляти..

14 травня. Минув цілий тиждень після шлюбної ночі Івана та Бессі. За три тисячі кілометрів од їхнього затишного басейну в зоні низького тиску Карибського моря на широті колумбійського міста Барранкілья віяв грайливий і невинний вітерець. Ніхто й не гадав, що в ньому таїлася якась небезпека. Та раптом з шаленою швидкістю закружляли вихори, повітряні струмки здіймалися спіраллю вгору, кружляючи навпроти годинникової стрілки. О дев’ятій вони злилися в один велетенський вихор, заввишки дванадцять кілометрів і завширшки сто кілометрів, що здіймав на морі страхітливі хвилі. Одна хвиля, висотою дванадцять метрів, розтрощила сталеву обшивку носової частини колумбійського вантажного судна «Тібурон», і його заливало водою. «Тібурон» кинув благальне «SOS», це благання почув і передав далі північноамериканський літак з бюро погоди, що вивчав наближення циклону.

— Генрі, — мовив У.Д.Дікенсон, коли літак став страхітливо витанцьовувати й пілот кабрирував його, аби набрати висоту, — тобі випала честь охрестити цю кралю.

— Я назву її «Ханною», — відповів Ларський, — на згадку про моє перше побачення з вихованкою Клівлендської льотної школи. — Господи, то було гарненьке дівчисько італійського походження, з очима, схожими на…

— Мені здається, — полегшено зітхнув Дікенсон, виводячи літака з воронки циклону, — що «Ханна» піде сказати своє слово Кубі й Кастро. А якщо вона тільки легенько її зачепить, у такому разі Флорида зазнає багато лиха.

Було тридцять п’ять хвилин на одинадцяту. Циклон «Ханна», швидкість якого вже досягла ста п’ятдесяти кілометрів на годину, дістав офіційне визнання на радіохвилях Центральної Америки й Сполучених Штатів. Тим часом він продовжував описувати в Карибському морі свою спустошливу дугу з південного на північний захід. До портів безнадійно квапилися кораблі, в Мексиканській затоці заборонялися польоти літаків; у кубинській провінції Пінардель-Ріо оголосили тривогу, майамське радіо щогодини передавало тривожні повідомлення. О дванадцятій годині «Ханна» наздогнала бразильський човен, що контрабандою доставляв тютюн до берегів Нікарагуа, й, давши йому два ляпаси, поховала його в хвилях. За десять хвилин до першої години неподалік від Пуерто-Кабесас «Ханна» зненацька налетіла на мексиканське каботажне суденце й розчавила його разом з десятьма пасажирами, не полишивши ніякого сліду. О шістнадцятій годині досягла острова Козумель і потопила три рибальські кораблі, що добувалися до мексиканського берега; о вісімнадцятій перетяла Юкатанський канал і обігнула півколом провінцію Пінардель-Ріо, де, сховавшися в своїх верас-ен-тьєрра[19], кубинські гуахірос вичікували її жахливого наближення; відтак звернула на північний схід, злегка зачепила Кі-Уест, шалено промчала обіч Флориди, зоставивши ліворуч Палм-Біч, а праворуч — Багамські острови, прокотилася до Атлантичного океану, там і сконавши.

Оскільки циклон не вгамовувався, о пів на восьму вечора вітряне пасмо — блудне дитя, відірване від гігантського урагану, — промчало над північноамериканським берегом, північніше Палм-Біча, пустотливо зірвало дахи й висмикнуло кілька пальм, обмило берег хвилями на якихось десять кілометрів і, несподівано відступивши, накликало страхітливу зливу.

О сьомий годині сорок хвилин на землю опустилася чорна темрява. Севілла засвітив фари свого старенького «бюїка», увімкнув скловитирача, але дощ, що оглушливо періщив у кабіну, залив переднє скло, а шляхом, що збігав униз, текла ціла річка. «Бюїк» поплив. Севілла загальмував, відтак від’їхав назад і, звернувши праворуч, зіперся заднім колесом на бортик узбіччя дороги.

— Сподіваюся, що це хутко минеться, — сказав, обернувшись до Арлетти. Далі вимкнув мотор і засвітив невеличку лампочку в кабіні. Бліде світло створило в авто атмосферу таємничості, теплоти й затишку. Струмінь променів, спрямований вниз, освітив Арлеттині коліна, окреслив її стегна під благенькою спідничкою, бризки світла, розсипавшись на блідо-голубій блузці, впали їй на підборіддя, щоки й чоло, лише очі ховалися в тіні. Севілла дивився на переднє Скло, на яке хлюпала вода, мов на корабельний ілюмінатор, що перебував на рівні моря. Бачив крізь шибку, якою котився цілий водоспад, дві світлі плями від фар і потік води, що дзюрчав на асфальті, такий брудний, як річка під час поводі. У правому віконці, на фоні якого вималювався Арлеттин профіль, угледів дві чи три світлі плями дачних будиночків і силует самітної пальми; ліворуч і позаду повисла чорна темрява. Стукіт дощу об кабіну «бюїка» нагадував бій барабанів у джунглях.

— Чи знаєте ви; де перебуваємо? — запитав Севілла. — Я розмовляв і не стежив за шляхом.

— Авжеж, — відказала Арлетта лагідним голосом, ледь чутним у шквалі дощу, що періщив по кабіні й шибках. — Оті дачні будиночки, що праворуч, то мотель, збудований в іспанському стилі. Тепер ви здогадуєтеся, що ми перебуваємо за якихось п’ятнадцять кілометрів од лабораторії.

— Незважаючи ні на що, я добре зробив, що зупинився, — сказав Севілла. — Тут вельми крутий схил. Я ризикував потрапити в западину, де збирається вода, й залити мотор. До того ж переднє скло майже непрозоре, за двадцять метрів нічого не видно.

— Але тут дуже добре, — озвалася Арлетта, — нам треба просто перечекати.

Севілла зиркнув на дівчину. Його вразила надзвичайно розніжена й зручна її поза: розслаблене тіло, усмішка на лагідному обличчі. Настрій у неї добрий. Либонь, зараз перед його очима вона досягла одного з тих найвищих моментів повного фізичного блаженства, яке може дати нам життя. Її очі привітно світилися в напівтемряві, уста трохи розкрилися. Здавалося, її пойняли лінощі, бо навіть дихання сповільнилося. Жадала дощу, як рослина. Севілла простяг правицю й пальцями зібрав у жмут її чорне волосся, яке вилискувало, мов вогке листя в тропіках. Арлетта не ворухнулася, подивилася на нього довірливими очима, розтулила уста, й куточки