Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

— А я охоче допоможу тобі, — озвався Пітер.

Лізбета зміряла обох вивчаючим поглядом: ні, вона не помилилася, вони, далебі, спроможні зробити те, що сказали. «Так, вона здалася, — подумала Сьюзі, — нарешті я на власні очі побачила, як Лізбета пасує перед хлопцями». Перегодя Сьюзі стало шкода дівчини. Боб і Меггі кинули її на поталу. Лізбета, задерев’янівши, мовчки сиділа на стільці навпроти своїх товаришів, намагаючись протистояти їхньому гнівному осудові.

— Ви — звірі, — мовила вона, силкуючись говорити зневажливим тоном.

— Та ні, ні, — заперечив Майкл, уїдливо посміхаючись. Він схилився над столом, наливаючи в склянку кока-кола, якого залишалося півпляшки. — Я не звір, я просто належу до отого «цвіту американської молоді», що наш президент шкодує послати у В’єтнам умирати на полях війни…

Він замовк. Урочисто підняв угору склянку, буцімто збирався виголосити тост, і випив.

– Іду спати, — підвівшись, мовила Лізбета. — Є край дурницям, які люблю я слухати вечорами.

– І я також, — озвалася Меггі й підвелася.

Лізбета, висока, гнучка й струнка, подалася до дверей, за нею пішла й Меггі, що здавалася надто маленькою й незграбною.

— Прощавай, шановний Бруте, — кинув Майкл.

Він глумливо помахав чотирма пальцями правиці їй услід.

«Як же я могла помилитись? — з подивом думала Сьюзі. — Він зовсім не закоханий у неї, він ненавидить її. У нього зовсім інший смак».

— Ти так міркуєш, — обернувся до Майкла Боб Меннінг, — ніби наступного року тебе покличуть до війська.

— А ти, непорочний юначе, говориш так, — відрубав Майкл, — ніби війна на Південному Сході Азії скінчилася ще три. роки тому…

Задзеленчав внутрішній телефон. Пітер зняв трубку й, затуляючи долонею мікрофон, сказав:

— Майкле, тебе просить Севілла.

— Майкле, чи не бажаєте зробити прогулянку зі мною?

— Охоче!

Кам’яниста стежечка, звиваючись змійкою між скель, впиралася в самісіньку лабораторію. Хоч близько море, але повітря було тепле. Повновидий ясний місяць, повисши над обрієм, відкидав од їхніх постатей веретеноподібні тіні.

— Майкле, маю до вас прохання. Але передусім, якщо ваша ласка, дозвольте поставити одне запитання. — Помовчавши трохи, Севілла докинув: — Ось воно: чи доводилося вам у стінах лабораторії критикувати зовнішню політику Сполучених Штатів?

Майкл зупинився й глипнув на Севіллу.

— Це робив я сьогодні ввечері, кілька хвилин тому. — Й з якоюсь байдужістю додав: — Але гадаю, що я маю право висловлювати свою думку.

— Безперечно, — говорив Севілла, — це право записане в конституції Сполучених Штатів. — Потім додав: — А ось моє прохання. Підкреслюю, що це моє особисте прохання. Майкле, коли ви перебуватимете в стінах лабораторії, то в майбутньому намагайтеся не вдаватися до такої критики.

— Це наказ? — запитав Майкл крижаним голосом.

— Зовсім ні. Я вам не можу наказувати. Це моє особисте прохання.

Якусь мить обидва мовчали.

— Ви хочете сказати, що слова, сказані сьогодні увечері, хтось повторить, і вони в такому разі вам зашкодять?

Севілла промовив повільно й виразно:

— Безперечно, вони будуть повторені й будуть спрямовані проти мене.

— Не розумію, як саме?

— Бо ви у мене працюєте.

— Он як, — мовив Майкл. — Ну що ж, признаюся, Що я дуже…

Він примовк, далі повів жвавим тоном:

— Якщо я правильно розумію, між нами є донощик?

Севілла промовчав.

— Даруйте мені, — озвався Майкл. — Я не мав би ставити вам подібного запитання. Однак хочеться мені запитати у вас ще дещо.

— Здогадуюся, — сказав Севілла, — тим паче не відповім вам.

Згодом Майкл заговорив з вимушеною грайливістю:

— Так, щось трохи обмежує нашу розмову. — Й докинув: — Щодо вашого прохання, я обіцяю виконувати його.

Севілла поклав руку на плече юнакові.

Терпляче, підступно, день у день Маріанна викрадала в нього його синів, отруювала їх ненавистю, якою сама захлиналася. Поволі їй вдалося відчужити їх від нього. «Що ж, — подумав Севілла, тримаючи руку на Майкловому плечі, — навіщо замикатися в межах одної сім’ї? Майкл також мій син». Мовчанка затягалася. Майкл збагнув, що таїлося в цій тиші, й заговорив бадьоріше:

— А ви, що ви мислите про нашу азіатську політику?

— Бачте, — відповів Севілла, забравши з плеча руку, — я не захоплююсь нею. Але міркую так: я обирав президента Сполучених Штатів, і той В’єтнам хай буде на його совісті. А мій клопіт — це дельфіни. Кожному своє.

— Але якщо президент веде згубну політику в Азії?

— На мою думку, — відказав Севілла після коротких роздумів, — я не маю необхідної інформації, щоб судити про це. Що сказали б ви про президента, якби він раптом зайнявся електронікою, не маючи для цього відповідної підготовки?

— Але тут не так уже й складно. Коли уважно читаєш газети, то багато речей впадає в око з приводу В’єтнаму.

Майкл, засунувши руку в кишеню, зніяковів. Чи, бува, не зайшов він надто далеко? Схоже було на те, що він дає урок Севіллі й ставить себе йому в приклад.

— Так, я знаю, — мовив Севілла, — що ви дошукуєтесь істини. І, можливо, ви маєте рацію. А мені не вистачає часу. Далебі, я не можу дозволити собі таку розкіш — цікавитися зовнішньою політикою Сполучених Штатів.

– І навіть тоді, коли вона приведе до третьої світової війни?

— О, ви перебільшуєте, — вигукнув Севілла. — Ми ще не дійшли до цього.

Майкл промовчав, бо почував себе ніяково. «І цей Севілла також гне туди. Який нікчемний світ! — мислив він з гнівом. — Всі ми негідники, ось що!»

— Мене непокоїть Іван, — мовив Севілла, — й не знаю, що мені робити.

Майкла пойняло якесь почуття іронії. Йшлося про Івана. Світ