Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Чому ви турбуєтеся про неї?

– В мене немає відповіді на це питання. Я просто щось роблю. Якщо ви не бажаєте допомогти мені, значить не бажаєте.

– І ви підете по ордер та проведете все по офіційним каналам.

Міллер зняв свого капелюха, тонкою рукою пригладив волосся і надів знову.

– А може, й ні, – відповів Міллер.

– Покажіть своє посвідчення.

Детектив дістав термінал і показав чоловікові те, що він хотів побачити. Чоловік повернув термінал і вказав на маленькі двері позад важких мішків. Міллер пішов туди.

Офіс був тісним. Маленький ламінований стіл, за ним на підлозі м’яка сфера. Два стільця, схожі на шинквасові. Ящик з невеликим фабрикатором, що пахнув озоном і оливою, на якому, можливо, і робили сертифікати і плакетки.

– Чому родина хоче її повернути? – запитав чоловік, вмостившись у сфері. Вона поводилася як крісло, але вимагала постійного балансування. Місце для відпочинку без, власне, відпочинку.

– Вони вважають, що дівчина в небезпеці. Це вони так кажуть, і я не маю причин їм не вірити.

– Що їй загрожує?

– Мені це невідомо. Я знаю, що вона була на станції. Потім переправилася на Тихо, і після цього я вже нічого не знаю.

– Родина бажає її повернути на стацію?

Чоловік знав, по яку родину мова. Міллер виклав усе, не приховавши нічого.

– Я так не думаю. Останній лист, який вона отримала, надійшов від них з Місяця.

– В колодязь, – в устах чоловіка це прозвучало відразливо.

– Я шукаю того, хто знає, з ким вона літала. Якщо вона в бігах, то куди прямує і як планує туди дістатися. Чи вона в зоні досяжності вузького променя.

– Я нічого з цього не знаю.

– Чи знаєте, хто може відповісти?

Пауза.

– Можливо. Я подивлюся, що можу для вас зробити.

– Чи маєте хоч щось мені повідомити?

– Вона прийшла в секцію п’ять років тому. Вона була... злою спочатку. Недисциплінованою.

– Але стала кращою? Коричневий пояс, вірно?

Брови співбесідника піднялися.

– Я коп, моя справа дізнаватися.

– Вона виправилась, – мовив її наставник. – Як тільки вона прибула в Пояс, на неї напали. І вона слідкувала, аби це не сталося ще раз.

– Напад, – повторив Міллер, намагаючись розібрати тон співбесідника, – зґвалтування?

– Я не запитував. Вона важко тренувалась, навіть будучи поза станцією. Ви можете побачити, коли люди сачкують. Вони повертаюся слабшими. А вона слабшою ніколи не поверталася.

– Міцний горішок, – мовив Міллер, – їй самій же на користь. Друзів вона мала? З ким спарингувала?

– Декілька. Коханців не було, якщо це буде наступним питанням.

– Дивно. Така дівчина.

– Яка, детективе?

– Красива, компетентна, розумна, віддана. Хто б не хотів бути поряд з такою?

– Можливо, вона просто не зустріла правильну людину, – у його голосі була нотка розважливості.

Міллер знизав плечима, йому було некомфортно.

– Якою роботою вона займалась?

– Легкі вантажоперевезення. Конкретні вантажі мені не відомі. В мене склалося враження, що вона літала туди, де потрібно.

– Тобто нерегулярні рейси?

– Мені так здалося.

– На яких суднах ходила? На якомусь постійному чи що під руку трапить? Конкретна компанія?

– Я розпитаю все, що зможу, – відповів чоловік.

– Кур’єр АЗП?

– Я розпитаю все, що зможу.

* * *

Всі новини по обіді були про Феб. Наукову станцію, до якої белтерам навіть не дозволялося стикуватися, було атаковано.

Офіційна заява вела про те, що половину жителів убито, половина пропала без вісти. Поки що ніхто не взяв відповідальності на себе, та здравий смисл підказував, що то були або АЗП, або якась інша група белтерів, яка нарешті відкрила рахунок тілам під час своїх «актів вандалізму». Міллер сидів вдома, пив та дивився ТБ.

Усе котилося в пекло. Піратські подкасти від АЗП закликали до війни. Партизани підводили голову. Все на купу. Скоро Марс не зможе їх ігнорувати. А коли Марс влізе, вже не гратиме ролі, чи на руку це Землі. Це буде перша справжня війна в Поясі. Катастрофа насувається, та жодна зі сторін не розуміє, наскільки вона вразлива. І не було нічого, жодного довбаного важеля, який міг би її зупинити. Чи хоча б уповільнити.

Зі сталевої рамки посміхалася Жулі Мао на фоні пінаса. Пережила напад, як сказав чоловік. Жодних згадок про це у її записах. Це міг бути гоп-стоп. Це могло бути щось серйозніше. Міллер знав багатьох жертв, тож ділив їх на три категорії.

Перші воліли вважати, що нічого не сталося або в будь-якому разі не грало ролі. Таких була добряча половина з тих, з ким довелося розмовляти детективу.

Другі були професійні жертви, які вважали, що інші мають право вчиняти з ними так, як їм зручно. Цих було більшість від решти.

Ледь 5 відсотків чи навіть менше було тих, хто ковтали образу і рухалися далі, завчивши урок. Жулі. Накращі з трьох.

У його двері тричі подзвонили вже після закінчення робочого часу. Міллер піднявся не так твердо, як очікував. Порахував пляшки на столі. Їх було більше, ніж він вважав. Поколивався секунду між тим, що зробити першим – відкрити двері чи викинути пляшки. Знову дзенькнув дзвінок. Він пішов відчиняти. Якщо це хтось з відділку перевірити, то вони й так очікували бачити його п’яним. Ніхто не розчарується.

Обличчя було знайомим, поцяцькованим вуграми, але контрольовано. АЗПшна пов’язка з бару.

Той, хто вбив Матео Джадда.

Коп.

– Доброго, – привітався Міллер.

– Детективе Міллере, – мовив чоловік, – я подумав, що ми не з того почали. Я сподіваюсь, ми зможемо спробувати ще раз.

– Так і є.

– Можу я увійти?

– Я взагалі незнайомих чоловіків домів не пускаю, я навіть вашого імені не знаю.

– Андерсон Довс, – представився поцяцькований, – я зв’язковий Альянсу Зовнішніх Планет на Церері. Сподіваюсь, ми можемо один одному допомогти. Дозвольте увійти.

Міллер відійшов, і прищавий Довс зайшов усередину. Гість на хвильку затримав подих, потім сів з таким виглядом, наче пляшки і сморід старого пива не варті були слів. Мовчки проклинаючи себе і бажаючи недосяжної тверезості, Міллер сів навпроти.

– Мені від вас потрібна послуга, – мовив Довс, – і за неї я заплачу. Звісно, не грішми. Інформацією.

– Що вам потрібно? – запитав Міллер.

– Припиніть шукати Жульетту