Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Голден з розумінням кивнув:

– Мені відомо лише те, що вони вийшли з Поясу, коли ви лягли на курс, аби нас підібрати, капітане. З нами вони не розмовляли. Як на мене, це просто стурбовані белтери, які бажають підійти, аби роздивитися, що сталося.

Яо кивнула, якщо свідчення її розчарували, то виду вона не подала.

– Відведіть їх, старшина.

Гундерсон легенько свиснув і вказав на одні з двох дверей. Голденова команда посунула за ним, морпіхи трималися позаду. Поки вони пересувалися «Доннаджером», Джим уперше зблизька роздивлявся марсіянський флагман. Він ніколи не служив на лінкорах флоту ООН, ступав на них лише тричі за сім років служби, та й то у док чи на вечірку. Кожен дюйм «Доннаджера» був лиш трошки акуратніший за будь-яке судно ООН, на яких він служив. Марс і справді будує їх краще за нас.

– Холєра, старпоме, вони й справді тримають свою лайбу скрипуче чистою, – озвався Амос позаду.

– У довгому польоті не дуже є чим зайнятися більшості команди, Амосе, – розповів Алекс, – отже, якщо ти не робиш щось інше, ти драїш.

– Ось тому я на льодовозах і ходжу. Драяти палуби чи напиватися і дуркувати – мій вибір зрозумілий.

Поки вони йшли лабіринтами коридорів, корабель задвигтів і потроху з’явилась гравітація. Вони йшли під прискоренням. Голден торкнувся каблуком одного черевика кнопки на іншому і магніти відімкнулись.

Вони практично нікого не побачили, а ті, кого вдалося зустріти, рухалися швидко і говорили мало, ледь ковзаючи по гостям оком. Наближалися шість суден, тому усі знаходилися на своїх постах згідно бойового розкладу. Коли капітан Яо повідомила про майбутній запуск торпед, в її голосі не було і натяку на погрозу. Проста констатація факту. Для більшості молодих матросів на борту це буде перша бойова ситуація, якщо до цього дійде. Голден вірив, що не дійде.

Він завважив, що Яо готується знищити купку кораблів з Поясу лиш за те, що вони підходять, зберігаючи мовчання. Тобто можна припустити, що вони не вагалися б і перед знищенням льодовозу типу «Кента», якщо на те була причина.

Гундерсон зупинив їх перед люком, на якому було надруковано OQ117. Провів карткою в замку і жестом запросив увійти.

– Краще, аніж я сподівався, – мовив Шед здивовано.

Приміщення за судновими стандартами було чималим. Воно мало шість протиперевантажувальних кушеток і невеличкий стіл, довкруж якого на магнітних ногах були припнуті до палуби четверо крісел. Відкриті двері у переборці демонстрували менше приміщення з рукомийником і туалетом. Гундерсон і лейтенант морпіхів увійшли слідом за командою «Лицаря».

– Це ваше місце на період перебування, – мовив старшина. – Ось панель зв’язку. Двоє підлеглих лейтенанта Келлі будуть на посту зовні. Подзвоніть їм, і вони дістануть усе, що вам потрібно.

– Як щодо їдла? – поцікавився Амос.

– Ми вам щось передамо. Залишаєтеся тут, допоки вас не викличуть, – відповів старшина. – Лейтенанте Келлі, маєте що додати?

Морпіх оглянув гостей:

– Хоча мої люди знаходяться ззовні для вашого захисту, проте вони неприємно відреагують, якщо ви створюватимете будь-які проблеми. Ви мене почули?

– Ясно і чітко, лейтенанте. Мої люди будуть найзручнішими гостями, яких ви колись мали, – промовив Голден.

Келлі відповів Джимові кивком зі щирою, на перший погляд, подякою. Він був професіоналом, який виконував брудну роботу. Голден йому співчував. На додачу він знав, якими неприємними можуть стати морпіхи, якщо відчують, що їм допікають.

Гундерсон заговорив:

– Ель Ті, чому б вам не завести заразом містера Голдена? Я хотів, аби ці хлопці влаштувались нарешті.

Келлі кивнув і узяв Голдена за лікоть:

– Ходімо зі мною, сер.

– Куди я йду, лейтенанте?

– Лейтенант Лопез хотів вас бачити, щойно ви здійсните посадку. Я вас до нього відведу, – Келлі у швидкому темпі вів Голдена по кораблю. Його гвинтівка більше не була напоготові, але вільно висіла на плечі. Він або вважав, що гість не спричинить проблем, або що він легко впорається з Джимом, якщо спричинить.

– Можу я запитати, ким є лейтенант Лопез?

– Він той, хто хотів вас бачити, – відповів супроводжуючий.

Келлі зупинився біля рівних сірих дверей, стукнув раз, потім завів Голдена всередину маленького приміщення зі столом і двома незручними кріслами. Темноволосий чоловік налаштовував рекордер. Він майже непомітно махнув у бік крісла. Голден сів. Крісло виявилось більш незручним, аніж на вигляд.

– Ви можете йти, містере Келлі, – мовив той, хто мав би бути Лопезом. Келлі вийшов і зачинив двері.

Закінчивши з рекордером, офіцер сів навпроти Джима і простягнув руку. Джим її потис.

– Я лейтенант Лопез. Можливо, Келлі вам це вже повідомив. Я працюю на розвідку флоту, що він вам не повідомив, у цьому я впевнений. Моя робота не секрет, та вона тренує солоних вовків тримати язик за зубами.

Розвідник поліз у кишеню, достав невеличкий пакет білих пастилок і вкинув одну до рота. Лопезові зіниці звузились до малесеньких точок. Препарати уваги. Тепер він бачитиме кожен мікрорух Голденового обличчя. Нелегко буде брехати.

– Перший лейтенант Джеймс Р. Голден з Монтани, – промовив Лопез. Це не було питанням.

– Так, сер, – про всяк випадок відповів Джим.

– Сім років у флоті ООН, останнє призначення – винищувач «Жанг Фей».

– Це я.

– У вашій особовій справі вказано, що вас було розжалувано за напад на старшого за званням. Прямо якесь кліше, Голдене. Ви вдарили старшу людину? Серйозно?

– Ні, я не влучив. Розбив руку об переборку – він виявився моторнішим, аніж я очікував.

– Чому ви намагалися?

– Я проектував на нього самоненависть. Це просто щастя, що я поранився, намагаючись завдати шкоди поважній людині.

– Звучить так, ніби ви гарненько все обдумали з тих пір, – ствердив Лопез, його зіниці – макові зернята не відривались від Голденового обличчя. – Терапія?

– Багато часу на роздуми на «Кентербері», – відповів Голден.

Офіцер проігнорував пас:

– І до чого ви дійшли у цих роздумах?

– Коаліція тут наступила на шию людям більш ніж сто років як, а я не хочу бути чоботом.

– Отже, симпатизуєте АЗП? – емоції Лопеза не змінились.

– Ні, я не змінював сторону. Я припинив грати. Не відмовився від громадянства, бо Монтана