Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
— Пробачте, це ж ви написали? Так?
— Я написав… — сказав якомога спокійніше, ще не розуміючи, до чого ж схилиться розмова.
А мій сусіда відразу ніби заспокоївся.
— Я боявся помилитися… Ви на цій фотографії, власне, це навіть не фотографія, а малюнок, не зовсім схожі самі на себе… — посміхнувся. — Вчора купив і вже прочитав. А потім поглянув на портрет автора — знайоме обличчя. І подумав про вас. Даруйте за відвертість, але… ви гарно пишете. У вас дещо незвична фантастика. І знаєте, чому я прийшов, чому потурбував вас?..
Я не витримав і закурив. Підійшов до вікна, прочинив кватирку.
— Я нікому про це не розповідав. Нікому. Все одно б не повірили, ще й думали б, що я з «химерами». Але ж це все було зі мною. І саме вам я відважуюсь розповісти свою історію. Врешті, ви ж фантаст, можливо, ви щось домислите і напишете. Можете навіть мені не вірити, але, як сказав один ваш герой, «прожите життя, як написана книга». А книга мусить бути хоч кимось прочитана. Тож якщо дозволите, я розповім…
Я попросив дружину, щоб зварила нам кави, і сів до столу.
— Коли я поселився в цьому будинку, мені було тридцять років. Ще не був одружений. Хлопчисько…
Лікар хвилювався.
Того вечора він розповів мені свою історію…
… Андріан усміхався крізь сон. Вже передчуваючи мить скорого пробудження, він уявляв, як зараз піде до моря, запливе ген за буйки до самого виднокола, ляже на спину й лежатиме з заплющеними очима, прислухаючись, як солона вода лоскоче губи, дзумить і поплямкує у вухах, перекочується спроквола через груди… Ніби чув приглушений шум прибою, відчуваючи тепло сонячного проміння через заплющені повіки.
І раптом наче хтось клацнув вимикачем, і сонце загасло.
Андріан через силу розплющив очі, все ще сподіваючись побачити перед собою оранжевий дашок нового польського намету, невеликий прямокутник марлевого віконечка, Валерію, заховану під блакитним нейлоном спальника, вже набирався рішучості виборсатись зі свого туристського затишку, вистромити голову з намету і глибоко дихнути…
«Стеля! Біла стеля. Матова, злегка лискуча, ніби вкрита білою емаллю… Мабуть, пофарбована водоемульсійною фарбою, бо ж у кімнатах не фарбують емаллю… У кімнатах… А де я зараз?»
Андріан заплющив очі, міцно склепив повіки і довго лежав нерухомо. Намагався пригадати вчорашній день, але… «Що ж було вчора? Було море… Оранжевий намет стояв майже на самому березі…»
Андріан розплющив очі, трохи звівся на ліктях. І раптом побачив Валерію. Вона стояла біля вікна.
— Де це-ми? — запитав Андріан тихо і вдавано безтурботно, хоча серце аж заходилось від хвилювання.
Кімната невелика, майже квадратна, вікно зашторене оранжевою в ромбики тканиною, по праву руку від ліжка — книжкова шафа і чотири полички з книжками, на стіні над ліжком — зеленкавий килим, біля вікна стояв письмовий стіл, на ньому — маленький телевізор «Електроніка».
Валерія обернулась, і Андріан аж здригнувся: то була ніби не Валерія. Вона й не вона. Великі очі, довгі вії і зеленкава райдужка довкола зіниць, але щось дивне, незнайоме пульсувало в її погляді. Розкрилля брів. Дві глибокі зморшки на чолі, їх ніби не було вчора. Іронічна посмішка на вустах…
— Де це ми? — запитав знову.
Вона усміхнулася, здав’алося, якось загадково, нічого не відповіла.
«Море… Вчора було море… А як я опинився в цій кімнаті?»
— Я щось ніяк не прокинусь… Котра година, Валеріє?
— Восьма ранку, — вона відповіла зразу, наче дивилася на годинник.
«Ще мить тому я сподівався побачити море… Відчував тепло сонця і чув шум прибою… Але потім… Потім ніби хтось клацнув вимикачем, і сонце згасло…»
— А хто вимкнув світло? — раптом запитав, мимоволі перевівши погляд на світильник з жовтавого скла.
— Я вимкнула. А чому ти запитуєш?
— Вранці?
— Ще вчора вимкнула, коли ми приїхали серед ночі, — знову засміялася, і той сміх повторився відлунням кілька разів у збудженому мозкові Андріана.
— Сьогодні субота? — запитав він, не знаючи, як йому повестися, як зорієнтуватися в просторі і часі.
— Так… — почув у відповідь і трохи втішився тим, що не помилився. — Хочеш ще поспати? Сьогодні вже не треба розкладати багаття і варити туристську юшку.
«Тож було багаття, була юшка, море, намет… Але як я потрапив до цієї кімнати? Якісь химери…»
— А де ми поділи намет? — запитав сторожко.
— Лежить у коридорі. Там усі наші речі лежать.
З котрогось із вікон сусіднього будинку, що проглядав у шпарку між оранжевими шторами, долинули джазові ритми.
— Я чомусь нічого не пам’ятаю… Як я опинився тут? І де ми?
— У Києві… Оксана підкинула нас машиною…
— Оксана? Хто це?
— Моя сестра… Ти справді нічого не пам’ятаєш? — загадково усміхнулася Валерія. — Це все Оксанині жарти. Ти вибач, вона, як дівчисько, коли чимось захопиться.
— Які Оксанині жарти? Вночі були ще на морі, а вранці вже тут, у Києві… За вісімсот кілометрів… І я нічого не пам’ятаю… Що це, Валеріє? Розкажи…
— Що розказати? — дівчина підійшла і лагідно провела долонею по його чуприні.
… Гомонів людний вокзал. Андріан сидів на рюкзаку, чекаючи посадки на ужгородський поїзд. Вечоріло. Призахідне сонце пробивалось помаранчевими відблисками через великі вікна вокзалу. В Сваляві на нього чекали хлопці. Залишався останній тиждень його відпустки. Перед цим були відвідини батьків у Донецьку, була Прибалтика… А в уяві вже зринали карпатські краєвиди. Сидів на великому рюкзаку, тішився скорою зустріччю з горами.
Станційний транслятор, декілька
