Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко

— Що? — Андріан відчув у її словах прихований, не зрозумілий йому зміст, але Валерія знову безтурботно посміхнулась:

— Та, це я так… Як бачиш, наша геологія при повному озброєнні. На грані фантастики.

— І годинник такий цікавий у тебе. Як в модернізованій «Мораві».

— А ти спостережливий. Дуже зручний годинник.

— Що показують ці шкали?

— Це довго розповідати. Спеціальні годинники. Ні, не чіпай цієї ручки, навіть не доторкуйся…

— Що означають ось ці цифри?

— Які?

— Три тисячі п’ятдесят вісім.

— Це просто… номер моделі…

— А це що за шкала?

— Ми інколи в геології… робимо деякі розрахунки, пов’язані з тисячолітніми змінами в… земній корі. Ось по цій шкалі… Це складно, ти не зрозумієш… Може, колись згодом.

— Валеріє, а ти пам’ятаєш Володьку Зуба? З нашого ж класу. Він зараз теж геолог.

— Ні, не пам’ятаю. Я ж з вами закінчила тільки третій клас, а потім мої батьки виїхали з Донбасу.

Людей в електричці було повно. Андріан з Валерією стояли в тамбурі, притиснуті одне до одного. Більшість грибників їхало далеко, а вони вийшли в Клавдієвому. Він знав ті місця і ніколи не повертався звідти з порожніми руками..

Трохи пройшли селищем і нарешті заглибились у ліс.

Нічні сутінки майже розтанули, але в глибині лісу було ще зовсім темно.

— Ходімо праворуч, тут є невелике озерце, а довкола нього грибні місця.

Коли вийшли до озера, зарослого ряскою, побачили на березі низький зелений намет і поряд маленького хлопчика біля загаслого багаття.

— Доброго ранку, — привіталася Валерія з ним, як з дорослим.

Малий будував з паличок фортецю, встромляв гіллячки у землю, виплітав стіни.

— А мій батько глиби сукає, — поважно повідомив хлопчик. — А я се малий. Кліпость будую. Потім палити буду. Я взе одну спалив. Вазка лобота. Але ж тлеба. Бо не буде со палити, — мовив глибокодумно. — А ви по глиби?

— По гриби, — посміхнувся Андріан.

Перші промені сонця пробилися через стовбури дерев.

В небі над головами висіла хмара, дуже схожа на людину у повний зріст.

— Кумедний малий… Правда, Валеріє? Ти любиш дітей? — запитав і чомусь сам злякався свого запитання, відразу перевів розмову на інше: — А де зараз твоя експедиція?

— Далеко, Андріане…

— Ти так кажеш, ніби то на іншій планеті…

Якусь хвилину ішли мовчки, шукали гриби серед хвої та листя.

— На іншій планеті… На Інкані… — раптом посміхнулась Валерія.

Людська постать на небі горбилась, ніби старіла.

І раптом десь зовсім поряд пролунав схвильований крик:

— Єва! Є-е-ва-а!

А у відповідь:

— Са-а-ва-а-а!

Поглянули праворуч і побачили на невеликій галявині старого чоловіка, сивого, у білім вигорілім капелюсі, в світлому літньому костюмі. Він сидів на пеньку і короткозоро вдивлявся у навколишнє. А майже поруч з ним, за кілька метрів, — постать бабусі в рожевому ситцевому платті з великим рожевим бантом на грудях, у широкополому, модному років тридцять тому капелюшку.

— Єва! — знову крикнув чоловік.

Бабуся була за його спиною.

— Сава! — у відповідь.

Нарешті він побачив її, підвівся з пенька і подибуляв:

— Ах, ти так довго не відгукувалась. Я так хвилювався. Чому ти так далеко зайшла? — він говорив голосно, майже кричав.

— Я шукала гриби! — прокричала у відповідь стара.

— Я так хвилювався.

Вони разом повернулися до пенька і сіли. Роздивлялися знайденого гриба.

— А його їсти можна?! — гукнула бабуся.

— Можна! — прокричав старий.

— А то ми такі знавці… До лісу вибрались… Як гарно тут! Правда?!

Людська постать на небі зовсім постаріла, розчинялась в ранковому серпанку.

— Вони по-справжньому люблять одне одного, — мовила Валерія, коли проминули старих. — Я уявляю, як вони прожили життя… А тепер вони одне без одного взагалі не можуть існувати… Я дуже б хотіла, Андріане… Я дуже б хотіла, аби ти когось полюбив… по-справжньому…

— Когось? — здивовано запитав Андріан і хотів продовжити, був навіть готовий сказати: «Валеріє, я люблю по-справжньому і не когось, а тебе».

Але дівчина міцно стисла його долоню і якось рішуче мовила:

— Так, саме когось, Андріане.

— Чому?

— Тому… Ти вже пробач… Це не цікаво розповідати…

Під ногами потріскували сухі гіллячки.

— Цей світ — система випробувань, — раптом мовила Валерія. — Цей світ — школа, яка навчає бути людиною… Розумієш?

— Система випробувань?

— Так. І знаєш, яке найсерйозніше випробування?

— Яке?

— Випробування добром…

— Ей, грибники! — раптом почули голос за спиною. — Де тут білих найбільше?!

Обернулись і побачили Оксану, а трохи далі на лісовій дорозі — чорну «Волгу».

— Як ти нас знайшла? — здивовано запитав Андріан, коли Оксана підійшла до них.

— Грибник грибника… — багатозначно усміхнулася Оксана, але побачивши в погляді Андріана цілковиту збентеженість, серйозно