Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
— Пасажира, що відстав від носильника номер тринадцять, просять забрати речі в чергового по станції.
Несподівано Андріан почув над собою жіночий голос:
— Дозвольте пройти.
Ті слова вигулькнули з вокзального багатоголосся, і Андріан не відразу зрозумів, що вони адресовані йому.
— Дозвольте пройти.
«Невже обійти важко?»- подумав Андріан, підводячи голову, і завмер, вражений красою дівчини в зеленому светрі із невеличким рюкзаком за плечима.
На хвилину запанувала пауза.
— Проходьте, — нарешті вимовив він.
Але дівчина стояла, дивлячись лагідно, немов сестра чи давня знайома:
— Куди їдеш, Андріане?
— Ви мене знаєте? — запитав і подумав, що, мабуть, це одна з хворих, яку він колись лікував і яка запам’ятала його.
Але хвора б не звернулася просто по імені…
— А ти мене не впізнаєш?
— Ні…
— Ми вчилися разом.
Андріан напружено пригадував обличчя всіх однокурсниць медичного інституту, але впізнати не міг.
— На одному курсі?
— Не на курсі. Ми в школі вчилися разом, — засміялася дівчина, скинула свій рюкзак і сіла поруч. — Ти, бачу, зовсім мене забув. Я — Валерія… Валерія Стах… Я тебе запам’ятала після того, як ти мене перечепив і я впала в калюжу в новому платті… Пам’ятаєш?
— Та ніби… — усміхався Андріан.
— Нічого ти не пам’ятаєш, — похитала головою. — Це було в третьому класі.
— У Донецьку?
— Еге ж. На шахтарському висілку.
— І ти мене впізнала? Невже я зовсім не змінився?
— Змінився. Але ж я впізнала. Ти зараз хто, Андріане? Де працюєш?
— Я лікар… А ти, Валеріє?
— Я — геолог. Зараз у відпустці. Лечу до моря. Прямо зараз на Бориспіль. Ти одружений, Андріане?
— Ні. Ще гуляю. А ти?
— І я гуляю, — посміхнулася.
— Ти в Києві живеш?
— Буває, що й у Києві… У сестри тут квартира. То я часто приїжджаю як додому… Це ж треба зустрітися з тим хуліганом, який новісіньке плаття… А ти зараз куди, Андріане? Не до моря?
— Ні…
— А хочеш зі мною? У нас біля Алушти база відпочинку… геологів.
Запрошення прозвучало цілком серйозно.
— На мене в Сваляві хлопці чекають, — мовив вибачливо, здивований несподіваним запрошенням.
— Можна дати телеграму, — тихо сказала Валерія, дивлячись кудись убік, і Андріан відчув, як усередині в нього все терпне. — Чи для тебе багато важить зустріч з хлопцями у Сваляві?
— Не знаю…
— Тоді ходімо, — Валерія впевнено взяла його за руку.
— Куди?
«Зелений светр, чорні трикотажні штани, коричневі чобітки, пишне брунатне волосся на плечах… Яка дивна зустріч. Як вона мене впізнала? Валерія… Валерія Стах…»
Таксі. Аеропорт Бориспіль. Телеграма в Сваляву. Біля кіоска «Союздруку» Валерія залишила його з рюкзаком на одну хвилину і повернулася з двома квитками до Сімферополя. Андріан хотів віддати гроші, але Валерія засміялась:
— Не треба. Я не платила за квитки нічого. Ми полетимо не рейсовою машиною. Наша геологічна авієтка… Ходімо, нам треба поспішати.
Усміхнена чергова провела їх до крихітної «Морави», і вони з Валерією сіли, мов у кабіну автомашини. Пілот, молодий хлопчина, привітно кивнув:
— Салют, геологи!
— Привіт, Андрію!
— Це наш? — пілот показав поглядом на Андріана.
— Мій гість… Скільки летітимемо, Андрію?
— На цьому драндулеті, мабуть, гойдатимемось годин шість… — стиха докинув Андріан. — Але це навіть цікаво.
— Чому годин шість? — вдавано ображено мовив пілот. — Наші машини трохи модернізовані… Можна й швидше… Котра на твоєму? — запитав пілот, звертаючись до Валерії, і вона поглянула на годинник, вивільнивши його з-під рукава зеленого светра.
Андріан зауважив, що годинник на її руці великий, з кількома шкалами, точнісінько такий, як і на приладній дошці літака. Пілот і Валерія навіщось звірили свої годинники. Нарешті мотор запрацював. Летіли вони годину в суцільному тумані, а коли вихопилися з хмар і пішли на посадку, то Андріан ще з повітря побачив великі літери на приміщенні аеропорту — «СІМФЕРОПОЛЬ». Минула лише одна година.
— Ви чародії?
— Хто знає, — усміхнувся пілот і додав по паузі вже серйозно: — Потрапили в сильний попутний потік повітря.
— Розкажи, які Оксанині жарти. І звідки взялася твоя сестра на морі? — запитав не розплющуючи очей, але Валерія нічого не відповіла йому. — Чуєш? Розкажи…
Відповіді не було.
Розплющив очі. В кімнаті нікого. Одним нервовим рухом скинув з себе ковдру і зіскочив з ліжка. На стільці поряд побачив свій одяг. Чомусь прийшло бажання розсунути штори на вікні й поглянути на вулицю, вже й ступив крок, але зупинився… Одягнувся, оглянувся довкола. Двері з кімнати були щільно причинені. Повільно, сторожко підійшов до них, зупинився. Тиша… Лише десь здалеку долинав приглушений плюскіт води. Торкнув велику пластмасову ручку, якусь мить вагався, потім рвучко прочинив двері.
Невеликий коридор був залитий яскравим світлом. Блакитні стіни. Ліворуч біля стіни на маленькому столику — електрична плитка, на ній — блискуча нікельована каструля, над столиком — біла поличка з декількома тарілками та кухлями, вузькі дверцята стінної шафи, а праворуч… біля великого дзеркала, причепленого на дверях до сусідньої кімнати, стояла висока струнка дівчина, не Валерія, в сірому костюмі. Андріан побачив її обличчя в дзеркалі — тонкі риси, три рівні, як під лінійку, зморшки на чолі, античний ніс, коротка темна зачіска…
— Доброго
