Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко

Ми пішли до пластиконового столика, і я боявся дивитися в той бік, але, нарешті пере-силивши себе, відзначив, що Номмо зник, принаймні його ніде не було видно.

Марія Зена винесла нам обід на великій таці, побажала смачного і попрямувала до будинку.

— Ти з нами не хочеш посидіти? — запитав Григір.

— Щойно Кароль мене висварив, — посміхнулася Марія. — Каже, скоро знову на гастролі, а материнську увагу синові ніхто не замінить… Я піду… Ми з Григором саме малюємо…

— Хто це Кароль? — запитав я.

— Біокібер Кароль. Вихователь, педагог. Дуже суворий, вимогливий і мудрий біокібер… Я пішла до сина, Григоре. Я справді мало буваю з ним. Кароль правий. Потім знову ти полетиш. А я — на гастролі. Але ж я — мати…

Марія ніби виправдовувалась і водночас мов звинувачувала Остуду, в її голосі бринів прихований сум, і біль, і ще невідомо що. Я поглянув на руки Марії Зени і аж здригнувся від внутрішнього жалю — вени на її руках були набряклі і аж зелені, певно, хвороба не відступає, вже не допомагають ні ліки, ні косметика… Але Марія посміхалася. Бадьоро пішла до будинку.

— Важко їй зі мною, — тихо мовив командир. — Та ми розуміємо одне одного. Я не можу без польотів, як і вона не може без сцени… Ти їж, Білкаре. Слухай, коли цікаво, і їж… Дивної сили жінка. Ти ж знаєш, вона тяжко хвора, але сина народжувала сама… І навіть мені не сказала нічого. Ціла історія… Передала таємно відеокасету, я її прослухав уже в польоті. Ми тоді летіли в сузір’я Тукана. Це було сім років тому. Запам’ятав дослівно, що Марія казала…

Я слухав командира, дивився довкола і розумів, що дізнаюся про такі подробиці, які ніколи не будуть закладені у блоки пам’яті біокіберів.

— Ми вирушили до сузір’я Тукана. І десь через місяць польоту бортовий кіберон каже: «Ваша дружина просила саме сьогодні включити одну відеокасету. Слухайте і дивіться, командире!» Пам’ятаю все дослівно… На екрані тоді з’явилося обличчя моєї Марії… Вона говорила: «Ми з тобою не дві зорі, лиш чому ми такі далекі. Ми жили на одній планеті, на маленькій планеті, Землі. Як ріки, що течуть і не витікають, як моря, що приймають безліч річок, але не виходять із берегів, так і ми прожили — постійно зв’язані і постійно розлучені. Ми самі себе розлучили. Я знаю, що все пояснюється законами діалектики, але воно болить навіть поясненим. Болить розумінням того, що твій друг і недруг — рівноправні учасники загальної дії, а боротьба — просто форма існування. Споруда, яку зводив роками, руйнується від власної ваги… Я не сказала тобі, Григоре, про те, що в нас буде син. Так, саме син. Я хочу саме сина. І назву його Григором. Я не сказала тобі нічого, бо знаю: ти не можеш без польотів. А син міг би тебе затримати, і ти б не побачив свого Тукана. Коли ви повернетесь, нашому Григорові буде років п’ять…» Ось так, Білкаре, ми живемо з Марією…

Григір Остуда замовк, якусь хвилину сидів непорушно, потім знову повернувся до свого обіду — тушкованого ламантина в соусі. Я теж спробував щось попоїсти. Але не зміг. Всіма фібрами всотував навколишнє, намагаючись не думати про прозорих, готуючи себе подумки до довгих років польотів з командиром, довгих років радісної і небезпечної праці у глибинах всесвіту, намагаючись відчути уповні щастя від того, що бачу цей неозорий світ людей і машин, красу серпневих яблунь довкола, красу будинку в глибині подвір’я, мужність, талант і жіночність Марії Зени, і захоплений погляд сина, коли він обхопив руками батькову шию, і приглушений шум граві-тоангуляторів високо в небі…

… Вже вечоріло. За вікнами опускався вечірній ультрамарин, ховаючи яскраві кольори в серпанку близької ночі. Я лежав на дивані в кімнаті і бездумно дивився у вікно. Через місяць і два дні — мій перший політ з експедицією Григора Остуди. Але думати про це я не міг, хоч і знав, що буде нелегко і треба готуватися щоденно.

Я чекав тої миті, коли розгадка таємниці прийде до мене. «Ти про все дізнаєшся на Землі», — сказав Номмо.

Світла не вмикав.

Прозорий прийшов несподівано, хоч я кожної миті був готовий до його приходу. Побачити його не міг у сутінках кімнати, але зненацька почув його голос:

— Ходімо.

— Куди?! — скрикнув, схоплюючись на ноги.

— Ходімо. І нічого не бійся.

— А де ти? Я не бачу тебе.

Відчув тендітний доторк до плеча:

— Ось я. Нічого не бійся. Ти готовий?

— Так, — вимовив я.

І раптом нас огорнуло дивне сяйво. Воно народжувалось десь у єстві Номмо, освітлюючи його напівпрозоре тіло зсередини, блідо-блакитно, і поширюючись на мене.

— Підійди ближче! — вигукнув Номмо. — Ще ближче!

Блакитне сяйво пульсуючими протуберанцями охопило мене повністю. Я вже не бачив нічого, окрім Номмо. Блакитне сяйво пульсувало все інтенсивніше.

— Не бійся, — видихнув Номмо і підійшов зовсім близько, власне, наші тіла злилися воєдино.

Я нічого не відчув, лише побачив, що його не стало, а блакитне сяйво народжувалось уже десь в мені самому, поширюючись пульсуючими протуберанцями якоїсь енергії.

— Ти вже звик до мене? — почув запитання, яке прозвучало в мені самому.

Я нічого не відповів. Хвилювання виповнювало мене вщерть. Відчув внутрішній поштовх, але, які раніше, не бачив навколишнього за блакитним сяйвом. Було відчуття руху. Однак не міг навіть здогадуватись напрямку нашого переміщення. Часом здавалося, що ми нестримно провалюємось у безодню, хололо у грудях, інколи було відчуття стрімкого злету. Все те тривало хвилин з десять. Можливо, трохи менше. У ту мить я не