Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
— Шановні друзі, я сьогодні дуже поспішаю, на жаль, і тому змушений обійтися без деяких урочистих формальностей, — мовив Олександр Сфагнум, і музика в піднебессі урвалася. — Одразу хочу запитати біокібера Білкара, чи не заперечує він проти роботи в Центрі космічних досліджень під керівництвом ось цього добродія, — поглянув на Григора Остуду. — Не поспішайте з відповіддю, Білкаре, але врахуйте, що ми готували вас для роботи саме в Центрі космічних досліджень, виконуючи їхнє замовлення. Тож якоюсь мірою ваша згода, Білкаре, вже запрограмована нами, але ви повинні остаточно зважити, чи є у вас бажання працювати космодослідником.
Я уважно слухав.
Потім Олександр Сфагнум назвав усі ті призначення, з яких могли вибрати мої ровесники — Діон, Геродот, Гоброн і Градислав, — а я стояв і думав… думав про прозорих. Навіть видалося, що хтось ледь чутно доторкнувся до мого плеча. Озирнувся, але не побачив нікого. В ту хвилину я був у такому стані, що був готовий усім розказати про свої страхи і видіння, бо розумів — самому, мабуть, не знайти відповіді. Я навіть не міг мати певності, що в мені немає прихованого дефекту.
— … без перебільшення скажу, він — істота унікальна. Чутливість його рецепторних систем не менш як у сім разів вища за чутливість у біокіберів попереднього покоління. Згодом створіння таких унікумів, сподіваємось, стане простішим і економнішим, але найближчим часом навіть не сподівайтесь, що ми зможемо…
— Я все розумію і безмежно вдячний. Особисто вдячний. Білкар буде членом мого екіпажу…
Вони говорили тихо і стояли досить далеко від мене, але я чув кожне їхнє слово. Втішало, що мій слух справді дуже тонкий. Але де прозорі? І чи існують вони взагалі?
Григір Остуда підійшов до мене, усміхнувся, переламавши свої руді кошлаті брови, і запитав:
— То ви згодні працювати зі мною, Білкаре? Чи хочете познайомитись ближче, а вже потім дасте відповідь?
— Так, згоден… — сказав я якомога спокійніше, напружено вирішуючи, сказати про свої видіння чи змовчати і знаходити відповідь самостійно.
— Це добре. Тож ми відразу вирушимо на Землю.
Його машина стояла третьою в сьомому ряді на стоянці біля комбінату — оранжевий спортивний гравітоангулятор. Ми йшли мовчки. Хоча мені дуже хотілося сказати Остуді:
«Командире, мені вчора ввижалися прозорі люди, і я вчора дуже боявся, чи немає в мені прихованого дефекту… Вас це не лякає?»
«Ти говорив про це комісії контролю?» — чув уявні слова відповіді.
«Ні…»
«Чому, Білкаре? Ти вчинив дуже нерозумно».
«Я був певен, що функціоную нормально».
«Був певен? А зараз?»
«А зараз я думаю, що то були галюцинації… Бо від сьогоднішнього ранку тих видінь немає…»
«Що ж будемо робити, Білкаре?» — чую стурбований голос командира. Але вголос я нічого не сказав.
Можливо, просто не варто поспішати відразу в політ, трохи адаптуватися… Може, видіння викликані таки чутливістю рецепторних систем?
— Ось моя машина, Білкаре. Заходь. Твій перший політ з рідного інканського гнізда… — прочинив дверцята.
Я підійшов слідом за ним до машини і раптом вражено зупинився — за кермом сидів прозорий. Я впізнав Номмо.
— Без церемоній, Білкаре. Сідай. Нас чекає Земля!
— Ви його бачите?
— Ти про кого?
— Про водія…
— Не розумію…
Ми зайшли до салону, за нами зачинились герметичні дверцята.
— Я не зрозумів, про кого ти запитував? Про якого водія?
Прозорий підвівся з крісла і звільнив місце командиру, але я зрозумів, що Остуда його не бачить і поводиться так, ніби в салоні, окрім нас, нікого немає.
— Командире… Не поспішайте… Нам треба побалакати…
— Про що? За сім годин дороги, сподіваюся, ми встигнемо про все…
— Ні, треба зараз!
Раптом прозорий якось деренчливо вигукнув до мене:
— Нічого не кажи! Ти ще нічого не знаєш! — Григір Остуда не почув цих слів, зберігав на обличчі здивовано-байдужий вираз. — Тобі ніхто не повірить. Не поспішай. Ти ще нічого не знаєш про номмогранів.
І я тоді поглянув на командира І справді нічого не сказав про прозорих.
— Так, у нас ще буде багато часу, — мовив тихо.
— Ти дивак, Білкаре.
Григір Остуда вирулив машину на стартовий майданчик. Ми рушили. До Землі. Прозорий усю дорогу сидів у вільному кріслі позад мене. Я кілька разів поглядав на нього здивовано і питально і хотів почути бодай якесь пояснення. Крізь його тіло я чітко бачив шорстку ледрову поверхню блакитного крісла. Лише один раз Номмо напружено прошепотів мені:
— Ти про все дізнаєшся на Землі, Білкаре.
Лишалося чекати Землі і обіцяної розгадки таємниці. Якоюсь мірою мене це інтригувало, хвилювало. Але загалом присутність прозорого була нестерпною. Відчував, як наростає хвилювання, роздратування, якась незрозуміла образа, яку я марно намагався сформулювати словом, як і не знав, чого треба боятися, — сидів у м’якому кріслі, відчуваючи постійний погляд у потилицю. Однак я заспокоював себе, що функціоную нормально, що ось прилетимо на Землю, і я про все дізнаюся, в моєму єстві знову запанує внутрішня рівновага й гармонія.
Останні дві години Земля повільно збільшувалась за центральним ілюмінатором, виповнюючи мене додатковою хвилею трепетного усвідомлення швидкої зустрічі з планетою Людей, такою малою планетою в безмірному всесвіті, але такою дорогою для мене, для біокібера Білкара? — дитини людської цивілізації.
З Григором Остудою ми майже не розмовляли. Він кілька разів запитував мене: «Про що ти зараз думаєш?» або «Так що ти хотів мені розповісти?» Але я відбувся загальними фразами. Командир був помітно
