Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
— Вітаємо вас, дорогий Білкаре, — зарокотів здалеку могутній бас Сфагнума. — Вітаємо першого представника нового покоління біокіберів. Як себе почуваєте? Усе гаразд?
— Так.
— Ніякого відчуття внутрішнього дискомфорту? — запитав Тихін Старич.
— Ніякого.
— Ви пробачте нам деяку офіційність тону, — сказав Олександр Сфагнум, — але сприймайте нашу розмову як останній крок перед появою у нашому прекрасному багатоликому світі. Ви, Білкаре, ще мусите пройти одне випробування-іспит, а вже по тому зможете себе відчути рівним серед рівних. Тож зарані просимо вибачення, якщо деякі запитання будуть для вас неприємні.
Замість відповіді я посміхнувся. І всі зрозуміли, що я прекрасно себе почуваю і не маю наміру ні на кого і ні за що ображатися.
— Тож ви відчуваєте, що функціонуєте нормально.
— Ага.
— Антоне, режим синтезу витримано?
— Трохи затягнувся сублімаційний період, бо впав тиск у системі. Але ж, гадаю, що то дрібниця…
— А загалом — норма?
— Так, — ствердив Імбрикатус.
— Ви знаєте, хто ми такі? — запитав Тихін Старич.
— Так.
— Назвіть прізвища кожного з нас. Я назвав присутніх.
— Певні, що не помиляєтесь? Чи немає якихось внутрішніх сумнівів?
— Немає.
— Що саме дає вам можливість стверджувати, що ваша інформація правильна?
— Я порівнюю закладені програмою дані з тими рисами та ознаками, які зараз бачу. Скажімо, Олександр Сфагнум — зріст 192, кремезний, з чорними великими вусами, голосовий спектр…
— Зрозуміло, Білкаре. Все гаразд.
— Таке враження, що я вас колись уже добре знав, але просто довго не бачив…
— Так, Білкаре. Усе гаразд. До речі, яка зараз температура повітря в цій залі?
— Двадцять два і три десятих градуса, — відповів я по деякій паузі.
— Підійдіть до мене, — сказав психіатр. — Ви чітко чуєте мій голос?
— Так.
— Ніякої поліфонії чи тривіального затухання звукового сигналу на певних частотах не відчуваєте?
— Нормальне сприйняття звукового спектра. Психіатр дістав з кишені камертона:
— Добре чуєте?
— Ага.
— А зараз? — Старич змінив частоту коливань.
— Чую добре.
— Чи не здається вам, що цей звук лунає десь усередині вашого тіла чи голови?
— Не здається. Я абсолютно чітко визначаю напрям джерела звуку.
Під час цієї розмови я не озирався, хоч і відчував, що позад мене стоять ті. прозорі, котрих не бачив майстер Імбрикатус і, з усього було видно, не бачили і члени контрольної комісії. Я майже не сумнівався у власній досконалості і тому не хвилювався, а лише чекав, коли вакінчиться мій іспит-випробування. Інтуїція підказувала, що зараз не треба нічого казати, якщо лиш мене самого не спитають про прозорих. Можливо, то якийсь тест для перевірки зору? Хтозна… Треба було чекати.
— Ніякі предмети не двояться, Білкаре? Бачиш добре, чітко?
— Так… — мовив я трохи невпевнено.
— Коли він вийшов з реторти, йому здавалося, що бачить якихось людей… напівпрозорих… — втрутився майстер Імбрикатус.
— Справді, Білкаре?
— Так…
— Розкажи сам докладніше.
— Було їх декілька чоловік…
— Точніше можеш?
— Було їх семеро. Вони стояли біля пульта центрального диспетчера…
— Ти впевнений, що бачив саме сім постатей?
— Так, упевнений.
— Чому ж спершу сказав «декілька»?
— Гадав, що це не суттєво.
— Зараз для нас важливі і найменші подробиці… Тож їх було семеро.
— Так. І крізь них я досить чітко бачив інші предмети… Я сказав про це майстрові. Одразу сказав.
— Можна припустити, що надчутливі Білкарові рецептори уловлюють поодинокі кванти світла, які… — почав було Вільям Гост, але раптом задумався і замовк.
— Хто там стояв біля пульта? — запитав Олександр Сфагнум майстра Імбрикатуса, уважно дивлячись на мене. — Хто? І чи справді семеро?
— Там не було нікого…
— Нікого?
— Нікого.
Запанувала глибока тиша.
Я повільно обернувся. Трохи осторонь, як я і відчував, справді стояли ті фантастичні візії, котрих ніхто, крім мене, не бачив. Один із прозорих стояв трохи ближче до мене. Я зустрівся з ним поглядом і прочитав не зрозумілий мені вираз, що так нагадував маску страху чи розпачу.
— Що скажеш, Білкаре? — запитав Олександр Сфагнум.
В моєму центральному аналізаторі настирливо крутилася думка: «Чи правильно я дію? Можливо, і справді в мені є прихований дефект? Треба розказати все… Треба сказати, що я їх і зараз бачу. Але ж тоді… Тоді треба повертатися до барореторти. А вийде з неї вже хтось інший, хоч його і зватимуть також Білкаром. Відчуваю, що функціоную нормально. Прозорі — якась загадка цього світу. А можливо, таки помилка в моєму синтезі? Ні! Треба почекати. Треба самому в усьому розібратися. Тільки не повертатися в барореторту». Я хотів лишитися тим, ким