Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко

— Що ви сказали? — запитав я, намагаючись протиснутись через невеликі дверцята і ні до чого не доторкнутися.

— Унікум, кажу, Білкаре. Все за програмою. Ти — перший представник нового покоління. Вдягайся, — показав на акуратну купку одягу, складеного на підвісній трелі, роздивляючись мене від голови до п’ят. — Ти відрізняєшся від своїх попередників чутливістю своїх рецепторних систем. Набагато більшою чутливістю. Бачу, так воно і є. Як ти сахнувся, тих прохолодних поручнів. А їхня температура зараз лише на три градуси менша від температури твого тіла. А здалося, що вони холодні. Правда ж, Білкаре?

— Холодні і слизькі, — відповів, одягаючи шурхотливий блакитний комбінезон.

— Значить, порядок. Холодні і слизькі, — повторив за мною майстер. — Вдягайся. На нас давно чекають. Ми трохи затягли з твоїм синтезом.

Я вдягався повільно і навіть урочисто. Що не кажіть — приємно з’являтися на світ, відчувати всіма фібрами свого єства навколишнє і реагувати бодай усміхом, відчувати себе невід’ємною часткою величезного організму всесвіту, з’являтися і усвідомлювати своє народження з дивного серпанку, підсвідомих видінь, з сонму таємничих’ візій, з мудрості поєднання атомів. Приємна ця хвилина.

Я вдягався і раптом… помітив метрів за тридцять, від барореторти, біля ‘пульта центрального диспетчера, гурт людей. Ті постаті здивували мене, бо вони були закам’яніло непорушні і, що головне, прозорі. Крізь них я бачив інші предмети: доріжку транспортера, що вела до виходу з цеху, шкалу приладів контролю на диспетчерському пульті. Їх було семеро. Ніби скляні постави. Непорушні і прозорі. Одягу на них не було, але те здалося мені чомусь цілком природним, принаймні їхній вигляд здивував мене тільки своєю прозорістю.

— Хто це? — здивовано запитав майстра, неквапливо застібаючи ґудзики на прохолодній блакитній сорочці.

— Що?

— Хто це? Біля пульта… Чому вони такі?

Я нічого не розумію.

— Я теж. Ти про кого?

— Про тих людей… Чому вони такі?

— Які?

— Напівпрозорі.

Майстер поглянув на мене здивовано і трохи злякано:

— Я тебе не розумію… — Його погляд був такий багатозначний, що я замовк і лише по довгій паузі тихо мовив вдавано недбало:

— Та примарилось… ніби там люди стояли.

— Де?

— Біля центрального пульта. Там же нікого немає, правда?

— Нікого… — витиснув із себе Імбрикатус.

— Примарилось, — повторив я невпевнено.

Майстер зітхнув ніби з полегшенням, але з відчутним внутрішнім хвилюванням.

— Ходімо, — сказав, коли я нарешті взув чорні блискучі черевики. — Ходімо, на нас давно чекають.

Ми стали на стрічку ескалатора, що повільно повіз нас до виходу. З цехового транслятора лилася тиха, урочиста. музика. Коли ми порівнялися з центральним диспетчерським пультом, біля якого, як і раніше, стояли непорушно дивні для мене створіння, з’явилося бажання за будь-яку ціну віднайти розгадку. Було зрозуміло, що майстер Імбрикатус не бачить їх, а було край цікаво дізнатися — що ж то за люди?

— Чекайте. Я хочу з’явитися перед комісією з відчуттям повного комфорту. А черевик… лівий… трохи муляє.

Я зійшов з рухомої доріжки, майстер — за мною. Стояв за кілька метрів і здивовано дивився на мене. А я зняв черевика і почав уважно роздивлятися ніби його, а насправді тих людей, що стояли майже поруч. Семеро. До двох із них я міг дотягтися рукою.

— Хто ви? — запитав так тихо, щоб не почув Антон Імбрикатус.

Постаті напівпрозорих людей нараз ожили, на одному обличчі з’явився, натяк на усмішку, але жоден з них нічого не сказав мені.

— Хто ви? — тихо повторив, зазираючи в нутрощі лівого черевика.

Кілька розрізнених голосів ледь чутно ніби мовило:

— Він нас бачить… Він нас бачить…

Але ті слова адресувалися не мені. Прозорі поміж. собою почали перемовлятися, але я не зміг розібрати жодного слова, хоч напружував слух як міг. Бачив, як рухаються постаті, як ворушаться їхні губи. Не кваплячись взув черевик і ступив знову на трохи похилу стрічку ескалатора.

— Усе гаразд? — запитав майстер насторожено.

— Так.

— Відчуваєш повний комфорт?

— Так.

— А які ті люди?

— Які? — цього разу вже я вдав, що не розумію запитання.

Голос майстра видавав його повністю: він боявся, що допустився в моєму синтезі якоїсь помилки і, доки не оглядала поважна комісія, хотів повернутися в цех, перевірити мої функції, заміряти активність точок вегето-си-метралі, можливо, навіть вдатися до серйозніших акцій.

Я розумів, що майстер не бачить прозорих, але був переконаний, що ті люди — не примара, не галюцинації, а загадка, таємниця, яку Імбрикатус, на жаль, не зможе допомогти розкрити.

— Привиділось просто… Ви не хвилюйтесь, Антоне, все гаразд, — свідомо його обдурював.

Імбрикатус обернувся і ледь помітно посміхнувся до мене. Видалось, що я його повністю заспокоїв.

В комісії було шестеро: голова комбінату біокібернетики — Олександр Сфагнум (високий кремезний чоловік з великими чорними вусами і втомленим поглядом), представник біотехнічного контролю — Вільям Гост — (худий, самозаглиблено усміхнений, з кволим мудрим поглядом), психіатр комбінату — Тихій. Старич (чоловік уже не молодий і огрядний, з крапельками поту на високому чолі), інженер комбінату — біокібер Іліан (академічно красивий, як і всі біокібери), таємниче усміхнений хімік — Антін Янчин та представник Служби Безпеки — біокібер Ровінг (суворий, з допитливим поглядом і якимсь шорстким, матовим обличчям). Вони сиділи півмісяцем по один бік овального столу.

В невеликій яскраво освітленій залі було тихо… Сюди не долинали звуки музики з цеху і, напевне, ніякі сторонні звуки взагалі.

Майстер ішов до столу першим. Я