Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко

Земля і здалеку і зблизька була такою, як я і уявляв її. На комбінаті мій блок пам’яті максимально наситили інформацією про Землю. Мав нагоду зайвий раз переконатися, що функціоную нормально.

Зробили посадку на сьомому майданчику космопорту міста Білозери. Виходячи з машини, командир мовив:

— Нам треба якнайкраще вивчити одне одного. Ти навіть уявити не можеш, Білкаре, скільки випробувань чекає на нас там, — показав поглядом кудись у небо.

Я йшов слідом за ним і з подивом відзначив, що прозорий залишився в кабіні. Я навіть обернувся і глянув. Той справді сидів на тому ж місці, що і всі години польоту. Мені здалося, що посмішка блукала по його обличчю.

— Нам треба по-справжньому звикнути один до одного, Білкаре, — мовив Остуда, простуючи ситаловими квадратами космопортівських плит.

Я озирнувся на машину, де за ілюмінатором ледь помітними контурами прозорого лишалася нерозгадана таємниця, джерело мого страху, цікавості і невпевненості.

— Так, нам треба вивчити один одного, — повторив за командиром.

— Якщо не заперечуєш, поживи у мене.

— Згода, — мовив я, але думав лише про Номмо, котрий чомусь залишився в кабіні гравітоангулягора.

Не міг думати ні про що інше і відчував, що коли подібний стан триватиме ше день-другий, я справді не зможу не лише мислити, а й функціонувати.

— Відліт нашої експедиції до Сіріуса заплановано на двадцять восьме вересня. Тобто місяць і два дні можеш жити у мене.

— Гаразд…

— Великий котедж і гарні умови. І ми ще не набридли один одному. Це повертаючись з експедиції, варто селитися нарізно, щоб відпочити…

— Так… — байдуже ствердив я і помітив, що Остуда з подивом поглянув на мене.

Котедж командира виявився дуже близько від території космопорту — край магістралі, що вела до міста, яке біліло спорудами на обрії під яскравим промінням справжнього сонця.

Хвилин за десять ми підійшли до подвір’я, обрамленого зеленим парканчиком з карликових берізок. Триповерховий будинок. Під розлогою яблунею вкопаний у землю пластиконовий столик, дві лави і пластиконовий дашок над ними, мов капелюшок рожевого гриба. На подвір’ї — яблуні, груші, вишні… Ми зайшли, і раптом я помітив, придивившись, Що на рожевій пластиконовій лаві сидить… прозорий. Я аж зупинився, вражений. До болю вдивляючись, відзначив, що це той самий Номмо, котрий залишався в кабіні гравітоангуляра. Яким чином він потрапив сюди раніше за нас — я уявити не міг.

— Що таке, Білкаре?

Я стрепенувся, ніби Остуда крикнув на мене, і відвів погляд від прозорого.

— Нічого, Григоре, просто роздивляюся, знайомлюсь, — уперше назвав командира по імені.

— Тут у мене трохи не обжито. Але, знаєш, я дуже рідко буваю вдома. Дружина часто на гастролях. А син в Білозері школярує.

— Хто твоя дружина, командире?

— Марія Зена, — тихо сказав Григір.

— Марія Зена? — вражено перепитав я.

— Що тебе так здивувало?

— Славетна Марія Зена… Вона співала в хвилину моєї появи на світ… «І таємничий птах, мов слово таємниче…» Григоре, це фантастично прекрасно!

— Що, Білкаре?

— Я багато знаю про Марію Зену. Мій блок пам’яті…

— Ходімо. Ти дивак, Білкаре, чи справді — унікум.

— Командире, я просто відчуваю глибоку повагу і симпатію до цієї жінки, до її голосу — до її таланту і сили. Я просто вражений, що вона — ваша дружина, що ми познайомимось і я матиму можливість бачити її і чути.

— Ходімо.

Остуда піднявся на першу сходинку до дверей, як раптом вони прочинилися і вибіг хлопчик років семи у строкатому костюмі, кинувся Григорові на шию:

— Таточку, спасибі, ти не довго літав! Добридень.

Потім хлопчик підійшов до мене і, простягнувши для привітання руку, сказав:

— Григір Остуда.

Побачивши моє здивування, командир пояснив:

— Марія назвала його також Григором. То ціла історія…

— Біокібер Білкар, — мовив я.

У цей час на порозі з’явилася вона. Я відразу відчув її появу, хоч спершу і не дивився в той бік. Нарешті зустрівся поглядом…

«Марія Зена. В дитинстві вона перенесла спарасис, і вже ніхто не вірив, що її пощастить врятувати. Але відволодали чи просто під щасливою зорею вона народилася. А коли дівчині було двадцять років, про неї заговорила вся планета — вона не лише змогла подолати наслідки тяжкої хвороби, а й відкрила в собі великий талант співачки. Справжній талант. Хвороба давалася взнаки, але Марія співала і з кожним роком усе прекрасніше…»

Ось така інформація була в мені про славетну співачку. А в ту мить я дивився на неї і навіть забув про прозорого… Зовсім не така ефектна, як образ-фотографія, що був у моїй пам’яті, та на диво красива. Розважливий погляд ніби сумний чи просто спокійний. Вона лиш кутиками очей посміхнулась до Григора і простягла мені долоню:

— Марія. Дружина вашого майбутнього командира.

Я знітився.

Маленька долоня співачки міцно стиснула мою.

— Гадаю, варто пообідати. Сідайте надворі за столиком. Давайте вашу валізку, — зробила порух до моєї напівпорожньої комбінатівської валізки, але син похонився першим:

— Я занесу, мамо.

Остуда поплескав мене по плечу, а я злякано здригнувся, бо в ту мить саме знову подумав про Номмо.

— Лякливий ти, — посміхнувся командир. — Чи не занадто вже чутливі твої системи? Ходімо. Справді треба перекусити.

Марія Зена підійшла до Григора, і