Вічний рух - Олександр Миколайович Левченко

Виття одноманітне і безкінечне — це пікірувальники хвилею. їхні ковтки захлинаються біля самісінької землі. Зараз накриють. А я замість крику — в гарячий пісок.

Не треба!

— Жар!.. І примудрився ж я!

Безодня холодного вітру.

Дощ.

— Налякав ти мене, — говорить господиня. — 3 лиця весь чорний. На градуснику за сорок.

Лежу, обдивляюся.

Знайома кімната. Навколо засклена веранда. Голо. Чистенько. Стіл і ліжко. Саме тут ми жили минулого року.

— …півтину зливою знесло в річку, хай йому грець.

— Без речей. Та куди ж ти підеш у лихоманці? Дмитрич, племінник онучатий, лімузином своїм змотається. Теж… потягло… ледацюгу на рибку.

Я не втручаюся. Я слухаю. Я хитрую. Бо нічого сказати не можу — не знаю і не пам’ятаю. Як прийшов? Звідки? Що, врешті-решт, скоїлося вчора?

Заглянути б скоріше у кишені куртки. Можливо, хоча б білет на автобус чи ще щось знайдеться. Та сліди раптово обриваються біля вовчої ями. Спуститись лячно. Ще й утома б’є наповал при кожному русі.

Проте я знову виринаю з виру, витягаючи з пам’яті одну нитку, другу… Не розмотується, чорти забирай!

Прокинувся з чітким відчуттям втраченого часу. Спочатку навіть не зрозумів — чому. Пізніше зметикував.

Господиня сказала: «Треба викликати лікаря з селища. Коли б…»

Ні, цього ніяк не можна робити. Тому й тримаюся з останніх сил і кажу, що турбуватися не треба.

Запалення легенів?

Не може бути!

Який сьогодні день? А число?

…Нарешті заглядаю до кишені. Нашвидкуруч.

Як і передчував — повна незрозумілість. Квитка немає. Сигарети в жовтих плямах. Запальничка. Троячка зім’ята. А хустина в такому стані, ніби нею чоботи чистили. Ще й тхне іхтіолкою. Суттєво так тхне. Навіть на руки запах переходить.

Мені бридко і я жбурляю куртку в куток. Витираю долоні. Під душ би заразі Під гарячий…

Завтра, хоча б і я на карачках, але вирвусь в місто.

Потому заснув.

Назавтра у господині з’явились гості. І стало в хаті неспокійно, хоча й не дуже гамірно. Ніби цвіркуни заметушились. Сама зайшла до мене — за стіл запросила. Для порядку, звичайно. Який там стіл. Поставила біля ліжка тарілку з пирогами. Склянку горілки. Я до неї не встиг навіть і доторкнутися — винесло мене річкою у синє-синє море. Повернувся аж під кінець днини, коли сонце оббігло всю кімнату.

Вибілена така. Зморшки по ній тонкі. Наче марсіанські канали, яких ніколи не було. Взагалі, нічого не було. Тільки цвяхи стирчать. Лебеді висіли. А може їх теж не було? А павучок був. Вовтузиться он.

Пряжа виблискує на сонці.

Тонка, міцна, не вирватись. А за стіною… Ледве розумію, через слово:

— А без любви я словно свечка таю, а без любви я сохну, как трава…

Оце так історія. Без любові і з любов’ю. Дверцята пам’яті ледь прочинились і я встиг не розгледіти, а скоріше здогадатися, що за ними. Повернення було незворотним. З вовчої ями підвелось обличчя. Синього кольору. З набряклими від крові очима, що виривалися із зіниць. З чорною обвідкою біля рота.

— Зупинись. Не змучуй себе своїми вигадками.

— Це не вигадки, — кажу я.

Час зупинився, загус.

— Хоч лобом об стіну — все буде як заведено.

Мій власний голос лунає ніби здалеку, і навіть відчуваючи цю недоречність, я не можу зупинитись. Зовсім. Чим болючіше — тим краще.

— Коли б ти знав, — руки лягли мені на плечі, — який ти іноді буваєш нудний! — вуста до щоки. — Все одно мені з тобою хороше. Скажи, що ти хочеш почути, — вона знову посміхнулась.

— «Я кохаю тебе».

— «Я кохаю тебе», — мовила вона покірно.

— «Я завжди буду кохати тебе».

— «Я завжди буду кохати тебе». Завжди. Ну, досить? — її руки міцно стисли моє обличчя.

— Ні, не досить, — кажу я, намагаючись не піддаватись її рукам.

Руки звисли.

— Це у нас закінчиться бідою, — сказала раптом вона якось дуже тоскно.

І схилила підборіддя в щілинку між ключицями.

— Бідою.

Я притиснув її до себе, вимовляючи найніжніші слова. І вона заспокоїлась, та саме в цей момент я знайшов єдино вірне рішення.

…А без любви я словно свечка таю, а без любви я сохну как трава.

На зупинці «База відпочинку» загальмував обшарпаний ЛАЗ. Та, котру я чекав, вийшла через передні двері, ледь кивнувши головою комусь позад себе. Подякувала водієві?

Мені це не сподобалося. Та мало хто виходить на «Базі»? Навіть у такий час? Між заїздами і посеред тижня? Не звернуть уваги. Забудуть.

Лінор деякий час стояла, розгублено оглядаючись вправо і вліво уздовж порожнього шосе, бо побачити мене було майже неможливо. Я ж не поспішав, озираючись на всі боки. Порожньо!

Сам добирався на попутці. Тільки до автостанції, що перед мостом за кілька кілометрів.

…Вдома у неї знають про відрядження почнуть турбуватися тільки через тиждень. Квиток на сьогоднішній поїзд куплено. На той, в Енск. Прибуття-відбуття повинні зійтись. Треба тільки не забути покласти в її чорну сумочку. Сумочку рюкзачком. Котрою вона помахує зараз ідучи мені назустріч. Рожевий клаптик паперу із завиточками. Хоча б не забути!

— Ти давно чекаєш?

— В автобусі так спекотно!

— Ой, ми знову будемо грати в козаків-розбійників?..

— Тепер я, нарешті, з тобою. Не дивлячись ні на що!

— Зі мною. Так надовго! На цілий тиждень. Майже на вічність.

— Тільки не заводься! Ти не уявляєш, як важко постійно пояснювати все. І доводити як негарно. Я така стомлена.