Вічний рух - Олександр Миколайович Левченко
— Валентино Петрівно, чи не перебільшуєте ви? — поштиво перервав я Скобцеву. — Припустимо, під час хвороби ваш чоловік їв мало, а тепер, коли став одужувати, в нього всього-на-всього прокинувся чоловічий апетит.
— О ні, я ще ніколи не бачила, аби хтось їв з такою несамовитістю. Після того я зовсім перестала взнавати свого Дмитра. Раніше він був лагідним, ніжним, а тепер грубить, його дратують найменші абищиці, діти плачуть… Ні, Володимире Миколайовичу, з ним коїться щось жахливе. Ночами кидається, не може заснути. І — марить. Йому все здається, що він серед вовківі Господи, як це страшно!
— Валентино Петрівно, хочу звернути вашу увагу на те, що пневмонія, зокрема, крупозна, може впливати на нервову систему: порушується сон, з’являються неспокій, маячіння, привиди. Хворий може відчувати боязливість, бажання кудись бігти, навіть стрибнути в вікно…
— Я… Я не знаю, що й думати… Дмитрів батько помер від пневмонії. Може, це спадкове? Може, Митя так боявся померти, що в нього сталося щось із психікою? Не знаю… Але цей жах продовжується вже кілька ночей. А вчора… Учора я сама вжила снодійне. Тільки краще б цього не робила. Я міцно заснула й прокинулась аж удосвіта. У вікно світив повний місяць. Аж раптом збагнула: поряд немає чоловіка. Притьмом підхопилася, але тут ж заточилася і впала у ліжко. Мене щось скувало, а може, ще перебувала під снодійним… Не знаю, скільки часу я пролежала без тями. Але коли стало розвиднятися, почула кроки чоловіка. Він ступив до кімнати ввесь у дрожі. Його обличчя було суціль пошмульговане й подряпане. Зненацька Дмитро кинувся до мене й став шалено цілувати з ніг до голови. Молив пробачення, а я не знала, за що… Тоді й вирішила звернутися до психіатра. Згадала вас… Прошу, прийміть від мене ось це… — й взялася за сумку.
— Правильно вчинили, що прийшли до мене, — похмуро озвався я. — Думаю, у вашого чоловіка негаразд із психікою, йому необхідно обстежитися. Завтра приведіть його до мене. Постарайтеся переконати…
— Так-так… Скажу, що пропишете ліки від безсоння… Якби ви знали, як я надіюся на все!..
— От і добре… Приходьте, а дякуватимете потім…
Другого дня рано-вранці мене розбудив телефонний дзвінок.
Телефонував травматолог Лісовий.
— Слухай-но, друже, — поспішливо говорив він, — чи не міг би ти прямо зараз прийти до мене у відділення? Потрібна консультація. Потім усе поясню…
— Іду, — відказав я. — Дякую за дзвінок, а то ще спав би…
Міцний вранішній мороз зовсім зняв мою сонливість, і я впевнено закрокував вулицею. Зграя ворон із надривним карканням спурхнула зблизька й обліпила стару акацію. Мені, признатися, подобається їхнє каркання. В ньому, попри все, є якась урочистість, хоч і кажуть, що ворони наврочують біду. Задумавшись, я ледве не проминув свою клініку. Але Лісовий чекав уже мене при вході.
— Добридень! — подав він руку. — Я тут збираю консиліум. Як на мене, потрібна твоя участь…
— Щось неординарне? — запитав я.
— Що тобі сказати… Сьогодні на світанні привезли у відділення якогось Звягінцева. З першого погляду ніби й наш: численні садна, перелом руки. Та коли я схилився на ним, уловив запах алкоголю. Довелося кликати нарколога. А як цей Звягінцев заговорив, вирішив потурбувати і тебе. Зараз побачиш…
В ординаторській на канапі я побачив похмурого з неголеним видом мужчину.
— Драстуйте, — привітався я до нього. — Вас звати…
— Микола Петрович, — почулася хрипла відповідь.
— А прізвище?
— Та не забув я свого прізвища, не забув! — піднявся на ноги Звягінцев. — Краще спитайте, що зі мною сталося…
— І що ж вами сталося цієї ночі? — запитав я, сідаючи поруч із Звягінцевим.
— Звичайно, ви думаєте, що я був на доброму підпитку Хоча, признатися… Але я був при своєму розумі, і зараз при своєму…
Я намагався вловити зміст кожного слова потерпілого.
— Ось іду я додому, — між тим продовжував Звягінцев — Пам’ятаю, світив місяць… Коротше, я йшов, а з кущів раптом вискочило щось окарячкувате, кошлате з лискучими очима. Я не міг навіть крикнути від жаху. Не знаю, що допомогло мені залишитися живим. Певне, нагодилися люди й настрахали те чудисько.
— Все ясно… — шепнув я Лісовому, а вголос мовив: — Так-так, Миколо Петровичу, зараз вам зроблять перев’язки, а потім ви мені докладніше розповісте, що сталося…
— Дякую, лікарю… — схлипнув Звягінцев.
Але я вже не чув його.
Я поквапився у своє відділення. Тут на мене вже чекали вчорашня відвідувачка і її чоловік. Скобцева беззастережно вхопила мою руку.
— Я так сподіваюся на вас… — жебоніла вона.
— Гаразд, гаразд… Але я говоритиму з вашим чоловіком наодинці, — сказав доволі стримано.
— Авжеж, — я почекаю його тут, у коридорі, — погодилась Валентина Петрівна.
Скобцев мовчки пішов за мною в кабінет. І тільки коли він сів напроти мене, я розгледів його обличчя. Худе, витягнуте, з жовтавим відтінком, покрите щетиною, пошмульговане й подряпане. Я ніяк не міг збагнути…
— Будь ласка, довіртеся мені, й розкажіть, що вас турбує, — звернувся я до хворого співчутливо.
Скобцев здригнувся й глянув на мене з якоюсь особливою пильністю. При цьому я завважив: очі його були глибоко запалі, тьмяні, із дуже звуженими зіницями. Під очима чітко окреслювалися синюшні півкруги.
— Відверто кажучи, не знаю, що мені говорити… — почав Скобцев глибоким гортанним голосом.
— Про що думаєте, про те й кажіть.
— Це дружина змусила мене прийти до вас. Із власної волі я… Вона хоче, аби ви призначили
