Вічний рух - Олександр Миколайович Левченко

— Чотири!

…Шістдесят з гаком років…

— Три!

…Це максимальний рубіж поля. Поки що вчені ще не навчилися суцільно керувати часом…

— Два!

…Безстрашний Х’ю згодився! Далі було вже нестерпно проводити експерименти з тваринами.

— Один!

…Здавалося, секунду заповнила сама вічність.

— Старт!!!

Почувся хлопок повітря, яке заповнило вакуум.

Редфорд зник!

А по паузі мовчання залунали вигуки захоплення.

Минуло 62 роки, 4 місяці, 18 днів, 17 годин, 41 хвилина. До фінішу залишилися лічені секунди.

— Три! — Як і понад півстоліття тому гримів голос в експериментальному павільйоні Філадельфійського інституту електронномагнітних хвиль.

— Два!

Учені завмерли в надії.

Чи здійсниться мрія землян? Чи з’явиться посеред павільйону, як зник понад шістдесят років тому, студент Х’юберт Редфорд?

— Фініш!!!

Аж ні!

Не з’явився Редфорд.

Що ж сталося? Може, вчені помилилися? Може, він з’явиться завтра, через тиждень?

Ні. Сміливий Х’юберт не з’явиться ніколи!

Спливали останні секунди життя Х’юберта Редфорда.

— Я вмираю, — шелестіли його вуста. — А були такі впевнені…

Х’ю задихався. Було тихо, тільки десь дуже далеко стукало серце.

— Чому так темно? Я вмер?

Х’ю відчув на спині тепло. Він повернув голову — вона повернулася дуже легко, мовби нічого не важила… І в цю мить його засліпили яскраві промені. Він побачив вогненний диск і одразу впізнав його.

— Сонце! А в космосі, що там?.. — Х’ю роззирнувся.

Очі майже мертвого мандрівника у часі розгледіли з-поміж сяючих зір голубу сферу. Земля! Мила Земля!

— Як нерозумно! Ми ж знали, що хвилі часу рухаються незалежно від матерії, і поширюються не в просторі, а в «потоці»… Адже рухається все: планети, системи, галактики… Рух, вічний рух… Телепні!..

Помираючи, Х’юберт Редфорд встиг ще раз помилуватися красою зірок.

А зірки, здавалося, до всього байдужі, плакали. А може, й сміялися.

Золотавий уповні місяць поволі спливав над темним горизонтом. Я зачудовано спостерігав за ним, але думав: скільки-то всіляких чудасій і химер пов’язано з небесним світилом на землі? Скільки бід і неймовірних загадок?.. Пригадалася й недавня історія, свідком якої довелося стати самому.

Тоді я тільки розпочинав лікарську практику і, можна сказати, розпочинав її вдало. Пацієнти якось одразу довірилися, й довгі черги потяглося до мого кабінету. Спершу не знав: тішитись чи журитись, оскільки з одного боку, мене поважали, а з іншого, я дуже стомлювався. Може, з незвички, адже треба було постійно сушити мізки, щоб поставити правильний діагноз й призначити дієве лікування, до того ж, я сприймав кожного хворого надто близько до серця. Це вже потім набув холодного спокою, який притаманний медикам.

І ось одного такого паморочливого дня я повернувся з роботи украй знесиленим і голодним. Оскільки в мене не було дружини, я заходився готувати вечерю сам. Але й тут перешкодили: в прихожій пролунав дзвінок. Довелося кинути сковорідку й поспішити до вхідних дверей.

Моєю відвідувачкою виявилося жінка років тридцяти в білому кожушку і норковій шапці. В руках вона тримала чималеньку повнобоку господарську сумку.

— Добрий вечір! Ви мене пригадуєте? — заговорила жінка, не приховуючи свого хвилювання. — Я — Скобцева Валентина Петрівна, дружина Миті… Пам’ятаєте, торік ви гостювали в нас. Тоді все було так добре…

Звичайно, я пригадав ту випадкову вечірку і цю жінку, але мені не стало легше. І все ж я ввічливо запросив Скобцеву до вітальні, запропонував крісло, а сам присів на стільці навпроти неї.

— Мені так ніяково, що зважилась прийти до вас, — зітхнула Валентина Петрівна, — але, повірте, іншого виходу не знайшла.

— Думаю, таку жінку, як ви, не привели б дрібниці, — сказав я, хоча подумав інше.

— Дякую, це правда. Звернуться до вас мене змусило горе, тому прийшла просити допомоги…

З повною безнадією я подумав про свою вечерю.

— Обіцяю, зроблю все, що мені під силу, — поспішив запевнити Скобцеву.

— Так-так… Я вірю, що допоможете… Адже знаю вас як досвідченого лікаря-психіатра.

— То ваше прохання пов’язане з моєю професією?

Скобцева схвально кивнула головою.

— Тоді не сумнівайтеся… Хоч, може, у мене й не такий досвід, як ви гадаєте. Та допомогти вам — мій обов’язок. Що сталося? — Мені здалося, що питав я щиро.

— Зараз усе розповім…

Валентина Петрівна примовкла на якусь хвилю, затим стала розповідати:

— Певне, ви знаєте, кілька місяців тому мій чоловік захворів на крупозне запалення легенів. Лікарі були стурбовані його станом й висловлювали найневтішніші прогнози. Я не полишала його днями й ночами. І все ніби минулося. Дмитро став поправлятися, а коли залишав лікарню, я була на сьомому небі від щастя… Але те щастя виявилося нетривалим. Десь по двох тижнях… Володимире Миколайовичу, з цієї хвилини я прошу вас вислухати мене з особливою увагою… Знаєте, мені здається, що мій чоловік божеволіє!..

Поширені голубі очі Валентини Петрівни налилися слізьми. Я підхопився, взяв її за руку.

— Заспокойтеся, — мовив стиха, — не завжди те, що здається нам, буває насправді…

— Але чому, чому він так змінився?.. — Скобцева заголосила/.

— У чому ж ви бачите ту переміну? — обережно спитав я, повертаючись на своє місце.

— Спершу у Миті з’явилися сильні головні болі, проте я