Простір неспокою - Василь Головачов

Томах відстикував модуль. від станції, яка мала такий вигляд, ніби якийсь велетень відкусив зубами шматок її диска і рвонув апарат так, що прискорення пробило навіть протиінерційний захист. Невдовзі позаду корабля, що мчав у космічну безодню, спалахнула красива голубувата іірочка, розпливлася парасолькою чистого смарагдового полум’я — то вибухнув реактор СПАС-сім. А ще за мить на цьому місці спалахнув світло-райдужний шлейф, схожий на слід вітрильника у світній воді: це антипротонний промінь пройшов через енергетичну перешкоду, створену вибухом станції. Він химерно спінився, викинувши довкола себе струмені світла, схожі на пір’я невідомого птаха, залишив по собі танучу зеленувату хмарку і полинув, ослаблений, туди, де люди приготували йому супротивника, перемогти якого йому було вже не під силу.

Томах пригальмував модуль, дав у ефір відбій тривоги і раптом, погрозивши кулаком невідомо куди, радісно закричав:

— Що, взяли?! Взяли?!

Комплекс будівель Вищої Координаційної Ради розташувався біля впадання в Оку її лівої притоки При, в краю неозорих лісів, спокійних рік, численних озер, заплавних луків і боліт. Край цей, один з найдавніших і найкрасивіших заповідних місць, мав назву Мещера і лежав на рязанській землі.

Ще пролітаючи над ним, Богданов милувався вбранням соснових борів, дібров по долинах річки і просторих луків, поки з жалем не констатував, що дуже довго перебував поза природою, не переймався її ритмом, чистотою і спокоєм, давно не скидав утоми з допомогою її цілющого дихання і, можливо, саме тому перестав останнім часом думати про Землю як про дім. Звичайно, давалося взнаки ще й те, що сім’я його жила на Марсі: батько, мати, син, — але це не могло бути виправданням йому самому, незважаючи на гарячу прихильність п’ятого покоління колоністів Марса до своєї планети, покоління, до якого належав і сам Богданов.

Але Земля… Чи не стає симптоматичним відчуженість у переселенців від усього земного? Чи просто Земля, образно кажучи, поступово розширюється на всю Сонячну систему?

Про це міркував Богданов, йдучи за керівниками двох організацій, що відповідали за спокій людства. Попереду крокував Керрі Йос, трохи оддалік — Дикушин, Чеслав Пршибил та Іван Морозов, керівник спецсектора — живе втілення бога скорботи. Богданову випадало часто зустрічатися з Морозовим у відділі, і завжди його прикро вражало те відчуття нещастя, яким віяло від усієї постаті начальника сектора. Він був молодий, невисокий і непомітний у натовпі, і лиш страдницький вираз обличчя надовго вкарбовувався в пам’ять. Люди, котрі вперше бачили його, розгублено шукали причини лиха, що звалилося на цього чоловіка.

За деревами іноді миготіли сріблясті споруди, нагадуючи про свою причетність до творінь рук людських, і Богданов вряди-годи зупиняв на них погляд, дивуючись, що ліс навкіл не доглянутий, а дикий.

Над головою раптом скрикнув птах, залопотіли невидимі крила. Першою реакцією Богданова було впасти на землю, м’язи вже напружились, та він лише глибоко зітхнув і хитнув головою. “Запрацювався з технікою! Навіть на пташиний зойк реагую не по-людськи… Кому потрібен такий професіоналізм? Якщо на найменший шерех реагувати, як рятувальник в операції, — чи надовго тебе вистачить, інспекторе?”

Пршибил, який ішов попереду, зупинився біля старих пеньків.

— Сідайте хто де, поговоримо. Думаю, апаратура нам не знадобиться. Що ж усе-таки сталося на СПАС-сім під час катастрофи?

— А що там сталося? — запитанням на запитання відповів Дикушин і сів на траву.

— Я маю на увазі гтарт модуля без екіпажу.

— А-а, це… — Дикушин приліг на лікоть, щось обмірковуючи. Замість нього відповів Богданов.

— Безглузда історія. Старшому зміни навіщось забаглося увімкнути в модулі системи автономної безпеки, і модуль, природно, стартував… Питання, як на мене, непросте, бо я не бачу в поясненні Хрустальова необхідної доказовості.

— Тільки не залазь у хащі соціальної психології, — сказав Дикушин; обличчя його не було видно з трави. — Через цю недбалість, чи як її там назвати, могли загинути обидва, та й зірвалась би ретельно підготовлена операція по висадженню станції. Між іншим, мені так ніхто й не пояснив, як на СПАСі опинився Ромашин.

— Гнат — друг Томаха, — сказав Керрі Йос. — Славко готує його в кандидати на оперативника. Догану за самочинні дії він уже одержав. Колеги, хочу сповістити вас, що причини катастрофи на космотроні відомі, проте вони настільки незвичайні, що я і наполіг зустрітися тут.

— Ніби не можна було зібратися по зв’язку, — буркнув Дикушин. — Граємось у таємничість, як діти…

— Хотів би просто гратись, — зітхнув Керрі Йос. — Так от, космотрон вибухнув тому, що його атакував ракетний катер — вершина військово-космічної техніки двохсотлітньої давності.

Дикушин мовчки підвівся і втупився в Керрі, Чеслав Пршибил перестав розтирати в долонях листочки брусниці й також допитливо глянув на керівника відділу безпеки.

— Як ти сказав? Ракетний катер?!

— Автомат з ядерним боєзапасом. Його знайшли випадково, коли очищали зону, заражену радіоактивним пилом, від антипротонного променя. Точніше, знайшли залишки апарата: зробивши залп, він, певне, не встиг далеко відійти, і промінь знищив більшу його частину. Кілька днів експерти крутили в руках ці уламки, ну, а висновок ви чули.

— Так, жахливі наслідки! — порушив мовчання Морозов. — На моїй пам’яті це другий випадок такого роду.

— А перший? — поцікавився Пршибил.

— Вибух туристського теплохода в Японському морі.

— Пам’ятаю, — кивнув Керрі Йос. — Якісь мерзотники майже двісті років тому залишили в печерах скель Ліанкур самонавідну торпедну установку з ядерними боєголовками… Спадщина, що й казати, страхітлива! До чого небезпечних форм може набирати байдужість, якщо нам і досі доводиться розплачуватися за її наслідки!