Українська література » Фантастика » Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Сторінок:116
Додано:1-10-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0

Науково-фантастичний роман Володимира Владна розповідає про незвичайні пригоди космонавтів, які здійснили подорож на загадкову планету Венеру.
Написаний ще 1935 року, роман був улюбленою книжкою багатьох поколінь юних читачів. Він витримав кілька видань. Письменник постійно працював над ним, щоразу враховуючи новітні досягнення науки… Значно перероблений, роман вийшов у 1958 році.
Відтоді минуло чимало літ. А життя постійно вносить зміни в людські прогнози. За цей час на Венері побували автоматичні космічні станції, і загадкова «ранкова зірка» вже довірила деякі свої таємниці землянам. Чверть століття тому були астрономи, які припускали, що природні умови на нашій «південній» сусідці загалом мало відрізняються від земних. Там тільки, мовляв, жаркіше… Сучасні дослідження теж підтвердили, що жаркіше. Але жара та сягає 280 градусів за Цельсієм! Зрозуміло, що за такої жари майбутні мандрівники не знайдуть на Венері екзотичних рослин і не стрінуть дивовижних ящерів, з якими читач здибається на сторінках цього науково-фантастичного роману. Тепер це суто фантастична деталь. Але від того роман не втратив свого великого виховного та пізнавального значення і читається з таким самим неослабним інтересом.


Краткое содержание произведения (открыв спойлер, - пеняйте только на себя!)
В романе Владимира Владко «Аргонавты Вселенной» (Аргонавти Всесвіту, 1935) Советский Союз в конце 50-х годов ХХ века отправляет первую экспедицию на Венеру. На астроплане «Венера-1» в новый мир отправляются академик Михаил Петрович Рындин, известный геолог и химик Вадим Сергеевич Сокол и китайский ученый-энергетик Ван Лун, профессор Шанхайского института. Но уже а полете, ни обнаруживают «зайца» – четвертого члена экипажа, студентку политехнического института Галину Рыжко. Академик Рындин задумал эту экспедицию с целью обнаружить на Венере богатые залежи нового трансурановго химического элемента – ультразолота, качества которого предполагают дешевизну и антикоррозийные свойства. Во время их полета с экипажем астроплана происходят разные и не всегда безопасные происшествия. Они привыкали к невесомости, боролись с последствиями метеоритного потоком, пронизавшего их корабль, пережили полосу странного и неизученного космического излучения, влияющего на человека совсем с неожиданной стороны, а также совершили на туманную планету не очень-то благополучную посадку. А на самой Венере экипаж астроплана столкнулся с невероятным буйством жизни. Растения и животные здесь походили на земные, но размеры их поражали воображение: гигантские пауки, сколопендры, дождевые черви и более опасные хищники постоянно мешали и угрожали людям в поисках ультразолота и сборах образцов. Например, Галина была ужалена каким-то неведомым клещом, Ван Лун, вообще, был унесен огромной бабочкой, а позднее атакован неведомыми белесыми шарообразными созданиями. Но несмотря на это была сделана масса всевозможных открытий, как, например, еще одного нового элемента «инфрарадия» – минерала, найденного Галиной Рыжко в одной из огромных нор, который своим свечением реагирует на радиоволны и является мощным источником неиссякаемой энергии. В конце концов, после нахождения долгожданного ультразолота, земляне отправились домой и в итоге астроплан «Венера-1» приземляется в Приморско-Ахтарском лимане на Азовском море.

© Виталий Карацупа, 2005


Читаємо онлайн Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Володимир Владко

АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ

Науково-фантастичний роман

Художник Георгій Малаков

ЧАСТИНА ПЕРША

Астроплан летить на Венеру

Розділ перший,

який описує виліт астроплана “Венера-1” з Земні в світовий простір, знайомить читачів з учасниками першої радянської міжпланетної експедиції — академіком Риндіним, геологом Соколом і професором Ван Луном, а також розповідає, як трудно освоїтися з неминучою під час космічного польоту втратою ваги.

Спираючися руками на краї верхнього люка, академік Микола Петрович Риндін ще раз поглянув на гірський пейзаж, що розкинувся на сході перед астропланом. Він з насолодою дихав свіжим ароматним повітрям гірської долини, відчував м’яке тепло ранкового сонця, лагідний дотик ледве помітного вітерця до його сивого волосся. Із схилів долини до Риндіна долітали немов навмисно приглушені звуки, наче там глухо рокотав прибій. Микола Петрович обернувся. Неясний шум посилився. Десятки тисяч людей, що розмістилися по високих схилах на відстані кілометра—двох від ракетного корабля, помітили в біноклі сиву голову командира астроплана, яка показалася над люком, і дружними оплесками і вигуками вітали його. Певна річ, звідси, з астроплана, не можна було розібрати жодного слова, з схилів долинав самий гомін, який то наростав, то затихав. Народ прощався з відважними учасниками першої радянської міжпланетної експедиції.

Простора широка долина з трьох боків замикалась крутими схилами гір, уздовж яких збігали вгору, сяючи ізумрудною зеленню, густі гаї, що немов умилися в недавньому ранковому дощі. І лише на сході, куди задумливо дивився академік Риндін, ті круті схили розступалися, відкриваючи оку далекий гірський пейзаж, увінчаний високою й неприступною сніговою вершиною, яка гордовито височіла в голубому небі. Гори, великі і малі, глибокі урвища і скелясті піки, стрімкі кручі і пологі схили в хаотичному нагромадженні тіснилися і товпились, наче пориваючись до далекого і величного в своєму одвічному спокої Казбеку. Це було примхливе царство зламаних, перетятих ліній, зигзагів, гострих і тупих кутів, які застигли тут у первозданному безладді так, як схотілося колись природі та її стихіям, що м’яли і ламали за доісторичних часів покірну земну кору.

Тим більш разючою серед усього цього хаосу здавалася тонка, ідеально пряма лінія, прокреслена немов по лінійці поверх примхливих зламів гірського рельєфу. Ані на міліметр не змінюючи свого напряму на схід, лінія виходила з глибини долини і линула в далечінь і вище, до вершини Казбеку. Вона пробігала понад міжгір’ями і урвищами, підтримувана стрункими, сплетеними з металічного мережива естакадами; вона нестримно прокладала собі шлях серед величезних скель, розсуваючи їх і розкидаючи по обидва боки купами висаджених уламків. В далечінь і вище, в далечінь і вище йшла лінія, стаючи начебто дедалі тоншою, дедалі непомітнішою, аж доки погляд, нарешті, зовсім уже не міг розрізняти її в серпанку, що обгортав далеку сніжно-білу вершину.

І дивно було думати, що тонка лінія, яка простяглася на багато десятків кілометрів між вершиною Казбеку й долиною, яка легко перетинала міжгір’я глибиною в кількасот метрів, — насправді являє собою масивну дворейкову дорогу завширшки біля десяти метрів.

Для чого ж призначалася ця дивовижна залізниця, якщо проміж її рейками легко можна було поставити поперек великий вагон? Чому вона прокладена на дику й безлюдну вершину Казбеку? З якої причини ця дорога на всьому її протязі не відхиляється ані на йоту від лінії земної паралелі, що йде, як відомо, з заходу на схід, — і разом з тим, прокладена так точно, що за кожним відрізком її рейок можна було б безпомилково перевірити компас?..

У глибині долини, там, де закінчувалося полотно залізниці, височів величезний ангар, проте без бокових стін. На високих підпорах-фермах лежало широке склепіння. Саме сюди, до відкритого ангара, увіходили рейки залізниці, що простяглася до Казбеку. І під високим склепінням виднілася не менш дивовижна споруда, що нерухомо стояла на рейках.

Вона нагадувала реактивний літак, але літак гігантських розмірів і ще стрімкіший за своїми обрисами, ніж усі літальні апарати, відомі досі людству. Довге веретеноподібне тіло споруди з відкритим нагорі люком, в якому стояв академік Риндін, виблискувало наче дзеркало, так бездоганно була відшліфована його поверхня, на якій не можна було відрізнити навіть сліду будь-якої заклепки чи то зварки швів. Прозорий матеріал ілюмінаторів у загостреній носовій частині, здавалося, органічно зливався з блідо-рожевуватим металом корпусу. Самий корпус, загострений спереду як голка, поступово товстішав ближче до середини, а потім знову починав звужуватися. І в цьому місці, ближче до хвоста, з корпусу виростали невеличкі, скеровані назад крила. Вони були такими малими порівняно з розмірами цілого апарата, що трудно було повірити в їх здатність підтримувати під час польоту величезний металічний корпус.

Кожен кінець крила ніс на собі невеличку довгасту сигарку, також загострену спереду, що закінчувалася круглим отвором. Такий же отвір, тільки значно більших розмірів, був і в кормовій частині самого апарата, устаткованій одним вертикальним і двома горизонтальними стабілізаторами. Увесь апарат, на корпусі якого було ясно видно напис “Венера-1”, лежав, наче в жолобі, у широкому і масивному візку. Колеса цього візка спиралися на рейки залізниці.

Все це було добре видно із зелених схилів, де з кожною хвилиною ставало більше й більше глядачів. Тисячі, десятки тисяч людей з’їхалися сюди в цей день, — і одразу було помітно, що цього разу їх привабила аж ніяк не мальовнича кавказька природа.

Спеціальні поїзди, низки стратопланів і літаків, нескінченні потоки автомобілів привезли сюди, до цієї гірської долини, делегації робітників, колгоспників, наукових діячів з усіх республік і країв Радянського Союзу, з народно-демократичних республік та інших країн світу. Схвильовані люди заповнювали схили зеленої долини наче природні ступені величезного гірського амфітеатру.

І сам Микола Петрович Риндін відчував якесь неспокійне хвилювання, прислухаючись до далекого гомону вітань. Через які-небудь чверть години він з своїми супутниками мчатиме з неймовірною, приголомшливою швидкістю в міжпланетному просторі. Ракетний корабель понесе трьох товаришів, надовго відірваних від Землі, у невідомі простори космосу, далі й далі в глиб безкрайого космічного океану. Що чекає на них там?.. Та хіба ж можуть навіть найстаранніші, найглибші розмірковування передбачити те, що в дійсності станеться з ними? Особливо — на самій Венері?

Так, на цій молодій планеті за аналогією з Землею мусить протікати своє життя. Це зрозуміло. Але яких саме форм набуло життя на Венері? Адже вчені могли судити тільки з тих даних, які давала в їх розпорядження Земля. Втім — хіба цього досить? Хіба

Відгуки про книгу Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: