Простір неспокою - Василь Головачов

Ромашин відкинувся в кріслі, демонстративно не звертаючи уваги на Хрустальова, і в цей час той увімкнув систему стеження. Щільна завіса глухоти раптово прорвалась, і Гнатові здалося, що він потрапив до глибокого колодязя, наповненого гулом, свистами різної тональності, скрипами, писками, бурмотінням, зітханням і шерхотом морського прибою… Це була велика “тиша” космосу!

Потім, через годину-півтори, Гнат звик до цієї тиші і навіть навчився відрізняти радіошуми від таймфагового відлуння, породженого вибухами далеких квазарів, але перше враження було саме таким: стрімке падіння в неспокійну безодню, від чого злегка паморочилося в голові й затуманювало думки.

— СПАС-сім, чергування розпочав Хрустальов.

— Рапорт прийнято, — почулося з динаміка на пульті. — У вашому розпорядженні патрульна група Денеші. Спокійного чергування.

Хрустальов перевірив зв’язок з відсіками станції, кинув погляд на Гната й попросив помічника погасити світло в залі. Протягом чотирьох годин їм належало вслухатися в “шепіт зірок”.

А тим часом, поки йшов переклик оперативних груп патрулів-рятувальників, готових прийти на допомогу кожному, хто подасть сигнал біди, жахлива радіоактивна лавина блискавично долала космічні простори, наближаючись до густозаселеного людьми району Сонячної системи…

О дев’ятій годині тридцять другій хвилині за середньосонячним часом у диспетчерській фобоській станції ТФ-зв’язку, підпорядкованій розпізнавальній мережі УАРС, пролунав вимогливий гудок: станцію викликала обсерваторія “Полюс”, розташована за десять астрономічних одиниць від Сонця, над полюсом екліптики. Автомати обсерваторії зафіксували в напрямку Альфи Трикутника спалах світла незвичайного спектра, і завідувач обсерваторії попросив звірити свої спостереження із спостереженнями обсерваторій системи СПАС сонячного поясу.

Старший диспетчер перезирнувся з операторами і зафіксував час: таймфаг доносить вісті практично миттєво, спалах же світла мав досягти орбіти Марса лише через тринадцять хвилин.

— “Полюс”, повторіть інформацію і дайте точні координати спалаху, — наполягав диспетчер. — Що вас непокоїть? І чому для перевірки вам знадобилася система СПАС?

Обсерваторія мовчала. Двічі, й тричі, й уп’яте повторив виклик оператор, однак відповіді так і не було.

— Дивина! — губився в здогадах диспетчер, колишній працівник аварійного патруля. — Чого б йому мовчати? І чого б йому взагалі зчиняти тривогу? Що він там побачив у сузір’ї Трикутника? Доведеться потурбувати декого з давніх знайомих, не подобається мені все це…

І він зв’язався з відділом УАРС на Землі.

Станіслав збирався лягати спати, коли пролунав сигнал виклику. Віконце універсального годинника, заховане в товщу стіни, показало дев’яту годину тридцять сім хвилин за середньосонячним часом, на Сахаліні ж, де жила родина Томахів, наставала дванадцята ночі.

“Гнат ще сидить на СПАСі, — подумалося Станіславу. — Нічого, думаю, це йому буде корисно… Хто ж дзвонить?”

Поглянувши на дружину — чи не прокинулась? — він пройшов у іншу кімнату й увімкнув віом.

— Слухаю.

Знудьгувавшись од чекання, молодий диспетчер стрепенувся й одним подихом випалив:

— Вибачте, Станіславе, щойно одержано повідомлення з Фобоса. Обсерваторія “Полюс” зафіксувала яскравий спалах з незвичайним спектром у квадраті Трикутника з галактичними координатами: плюс двадцять три сорок сім, мінус дев’ятнадцять тридцять дев’ять. Але більше на виклики не відповідає.

— Сигнал SOS?

— Ні, диспетчер фобоської станції сигналу тривоги не приймав.

— Тоді чому ви звертаєтесь до мене? Є відділ контролю…

— Диспетчер просив знайти вас особисто.

— Он як? — Томах зметнув брови. — Хто ж цей диспетчер?

— Станіслав Грєхов.

— Грєхов? — Томах замислився, очі його посуворішали. — Цікаво… А що СПАСи?

— Планетарні й станції простору всіх поясів “відчувають вакуум”.

“Відчувати вакуум” на жаргоні рятувальників означало — не чути нічого.

— Цікаво, — повторив Томах, подумки прощаючись з відпочинком. — Зв’яжіться з Богдановим і повідомте всі СПАСи внутрішньої зони про спалах. Я буду за півгодини.

— Богданова вже попереджено, — відповів диспетчер. — Він сказав, що все це дуже схоже на ознаки цунамі… Що він хотів цим сказати, я не знаю.

Томах вимкнув зв’язок, досадуючи на недосвідченість і балакучість молодого чергового, і повторив про себе: “Ознаки цунамі… Що ж тут незрозумілого?”

Він мерщій вивів з ангара швидколіт, зірвав, як колись Богданов, обмежувач швидкості й увімкнув форсаж.

Станіславу треба було перетнути Татарську протоку і досягти Хабаровська, біля якого розміщувалася одна з поки що небагатьох ТФ-станцій Приморського краю. Швидколіт устиг подолати приблизно половину цієї відстані, коли на крихітній панелі автоводія спалахнув червоний вогник і задзижчав попереджувальний сигнал.

Томах натиснув на важілець, і в кабіну швидкольота увірвався сердитий чоловічий голос:

— Борт ікс, висота сто, швидкість три одиниці, ви порушили режим повітряного сполучення! Негайно покиньте чужий коридор! Борт ікс, висота сто, швидкість три одиниці, негайно покиньте чужий коридор! Відповідайте по сьомому каналу контрольному сто три. Якщо за хвилину не покинете транспортний коридор, буду змушений застосувати “червону завісу!”

“Це ж мені! — здогадався Томах. — Чорт! Як же я не попередив нікого!..”

— Контрольний сто три, — квапливо проказав він у мікрофон. — Я борт сорок два сахалінського відомства УАРС, заступник начальника відділу безпеки Томах. Звільніть горизонт до Хабаровська! В небезпеці життя людей!

Після трисекундного мовчання той же голос, скоріше строгий, аніж сердитий, відгукнувся:

— Борт сорок два, горизонт середньотоннажного транспорту на висоті сто до Хабаровська звільнено. До таймфага триста два кілометри,