Таємничий острів - Жюль Верн
— Велика важниця! — мовив він. — Ми втекли з Річмонда, не питаючи властей! А який чорт завадить нам рано чи пізно залишити місце, де нас ніхто не стереже?!
Сайрес Сміт повів супутників тією самою дорогою, що й напередодні. Обігнувши конус вулкана по плато, вони добралися до горловини величезного розлому. Стояла чудова погода. В безхмарне небо піднімалось ясне сонце і заливало промінням увесь східний схил гори.
Нарешті вони підійшли до кратера. Він здавався саме таким, яким невиразно бачив його Сайрес Сміт у темряві: тобто воронкою, що розширювалася догори, здіймаючись на тисячу футів над плато, де вони перебували. Від нижньої розколини схилом гори зміїлися широкі й грубі закам’янілі потоки лави, а брили вивергнутих вулканічних порід усіяли всю північну частину острова. Внутрішні схили кратера розходилися під кутом не більш як тридцять п’ять — сорок градусів, і підніматися по них було неважко. На них зосталися помітні дуже давні сліди лави, яка, напевне, вивергалася ще через конус кратера, тому що бокова розколина не відкрила їй нового виходу.
Що ж до внутрішнього каналу, який ішов від кратера до надр землі, то його глибину годі було осягнути оком — він губився в темряві. Та безсумнівною залишалася та обставина, що цей вулкан давно згас.
До восьмої ранку Сайрес Сміт і його супутники піднялися на вершину кратера — конічний горб, що стримів із північного боку вулкана.
— Море! Скрізь навколо море! — в один голос вигукнули супутники, ніби не могли стримати слів, які значили, що вони опинилися на острові.
Справді навколо стелився безмежний морський простір! Можливо, вдруге піднімаючись на вершину кратера вулкана, Сайрес Сміт хоч трохи сподівався виявити берег чи сусідній острів, якого він не міг помітити напередодні через темряву. Та аж до обрію, тобто на відстань п’ятдесяти миль навколо, нічогісінько Не було видно. Жодного клаптика землі! Жодного вітрила! Лише безмежний простір океану, серед якого загубився їхній острів!
Мов остовпівши, інженер і його супутники кілька хвилин стояли мовчки, тільки нишпорячи поглядом по поверхні океану. Їхні очі пильно вдивлялися в океанську далину, шукаючи хоч цяточку на обрії. Проте навіть Пенкроф, що мав надзвичайно гострий зір, нічого не побачив, а немає сумніву в тому, що якби хоч смужечка землі мріла на обрії навіть у вигляді ледь помітного туману, то моряк, звичайно, побачив би її, бо природа наділила його справжніми телескопами, що світилися з-під густих брів.
Від океану вони перевели очі на острів, котрий стелився вусібіч у них під ногами, і перше запитання прозвучало з уст Гедеона Спілета:
— А які приблизно розміри цього острова?
Серед безмежжя океану великим острів справді не здавався.
На хвилину Сайрес Сміт замислився, уважно подивився на його обриси, взяв до уваги висоту гори, де всі вони стояли, і відповів:
— Друзі, я думаю, не помилюся, коли скажу, що побережжя острова тягнеться на добру сотню миль.
— А площа?..
— Важко сказати, — мовив інженер. — Надто примхливо він порізаний.
Сайрес Сміт не помилявся: за величиною острів не поступався перед Мальтою або островом Закінфом у Середземномор’ї, але відрізнявся від них більш неправильною формою, мав менше мисів, стрілок, кіс, заток і бухт. Його дивні обриси вражали, і, коли за інженеровою порадою Гедеон Спілет накидав на папері острівні контури, усім здалося, що він скидається на якусь фантастичну тварину, на крилоноге чудовисько, яке заснуло на поверхні океану.
Тут і справді не завадить ознайомити шановних читачів з обрисами острова, що їх і швидко, й досить точно накреслив на папері журналіст.
Східна частина узбережжя, на яку пошкоджений аеростат викинув групку людей, скидалась на широку бухту, обмежену з південного сходу довгим гострим мисом, прихованим від Пенкрофових очей під час його першої експедиції берегом острова. З північного сходу бухту захищали дві інші коси, а між ними врізалася вузька затока, що нагадувала пащу велетенської акули.
З північного сходу на південний захід берег виступав у море, наче сплюснутий череп хижака, а потім, неподалік від згаслого вулкана, що підносився у його центрі, здіймався невиразним пагорбом.
Далі берег тягся досить плавною кривою з півночі на південь аж до невеликої бухти, що врізалася в нього на дві третини периметра острова; за нею вигинався скелястий мис, який скидався на хвіст гігантського алігатора.
Цей хвіст утворював справжній півострів, витягнутий більше ніж на тридцять миль у море, якщо міряти від південно-східного згаданого вже мису, і плавно заокруглювався, утворюючи широку затоку — незахищений, відкритий рейд, який доповнював химерний візерунок острова.
У своєму найвужчому місці — між Комином і бухтою на західному березі, що лежала якраз навпроти їхнього тимчасового житла, — острів був завширшки близько десяти миль, а в найширшому — від північно-східного мису, схожого на акулячу щелепу, до вузького хвостовидного мису на південному заході — не менше тридцяти миль. Що ж до поверхні острова, то вона була досить-таки різноманітною: весь південь острова від гори до узбережжя поріс густим лісом, а північна його частина була безводна, піщана й гола. Між вулканом і східним берегом Сайрес Сміт та його супутники, на своє здивування, побачили озеро, обрамлене зеленню густих дерев. Вони й гадки не мали про його існування. З вишини здавалося, що озеро лежить на одному рівні з морем, але, подумавши, інженер пояснив своїм супутникам, що воно перебуває футів на триста вище, бо водоймищем для нього служить западина плоскогір’я, що є не чим іншим, як продовженням гранітного берегового пасма.
— То це прісноводне озеро? — запитав Пенкроф.
— Звичайно, — відповів інженер. — Його напевне живлять гірські джерела.
— А он у нього впадає річечка, — вигукнув Герберт, показуючи на вузький потік, витоки якого, мабуть, починалися у західних відрогах хребта.
— Ай справді, — зауважив Сайрес Сміт. — А раз ця річечка впадає в озеро, то, очевидно, там, з боку моря, є стік води, через який її надлишок витікає з озера. Ми в цьому переконаємося на зворотному шляху.
Цей звивистий потічок і вже досліджена річка, очевидно, і являли собою всю річкову систему острова, принаймні ту, яка відкривалася зору мандрівників. Проте не виключалося, що в хащах дерев, які вкривали густим лісом дві третини острова, до моря текли й інші струмочки та річечки. Це навіть видавалося ймовірним, адже лісиста частина острова на вигляд була дуже родючою й багатою
