Таємничий острів - Жюль Верн
— Ми перебуваємо у горах вулканічного походження, — мовив Сайрес Сміт, і його супутники, рушивши за ним, мало-помалу стали підніматися по звивистому й досить положистому схилу одного з відрогів, що вів до першого плато.
Під впливом вулканічних сил земля була всіяна численними розколинами і пухлинами. Скрізь були розкидані валуни, брили базальту, пемзи та обсидіану. Подекуди здіймалися поодинокі сосни, що біля підніжжя гір, кількома сотнями метрів нижче, а також у вузьких ущелинах зливалися в густі хащі, крізь які майже не могло пробитися сонячне проміння.
На першому етапі сходження по внутрішньому схилу Герберт звернув увагу на свіжі сліди великих звірів, можливо, й хижаків.
— Ці звірі навряд чи схочуть поступитися нам своїми володіннями, — висловив припущення Пенкроф.
— Що ж, спробуємо позбутися їх, — мовив журналіст, котрому вже доводилося полювати на тигрів у Індії і на левів у Африці. — А тим часом будьмо пильні!
Супутники потроху піднімалися вище й вище, та їм доводилося раз у раз обходити всілякі перешкоди, через які не підеш навпрошки, і тому дорога була важкою й довгою. А іноді перед очима розверзалася земля, і хоч-не-хоч, а вони мусили обходити глибокі прірви. Мусили також вертатися назад, відшукуючи зручнішу для підйому стежку, а це, звичайно, забирало багато часу й сили. Ополудні, коли їхній маленький загін зупинився пообідати біля підніжжя сосен, серед яких дзюрчав, збігаючи каскадом через валуни, струмок, вони пройшли ще тільки половину шляху до першої гори і зрозуміли, що дійдуть до неї не раніше, ніж уночі.
Перед ними відкривався тепер далеко ширший краєвид, але праворуч обрій заступав високий крутий мис, що тягся на південний схід і не давав змоги визначити, чи переходить берег у материк. Ліворуч відкривалася далечінь на кілька миль на північ. На північному заході, коли дивитися із того місця, де перебувала експедиція, здіймався високий відріг химерних обрисів гірського хребта, — він видавався захолодим потоком лави, що вирвалася із кратера головної вершини. Отож поки що не було можливості дати відповідь на те питання, яке найбільше турбувало Сайреса Сміта.
О першій дня експедиція знову вирушила в похід. Треба було відхилитися на південний захід, а потім ще раз заглибитись у густі хащі.
Там під кронами дерев літали парами птахи із родини фазанів. То були трагопани, прикрашені м’ясистим наростом під дзьобом і двома маленькими циліндричними ріжками за очима. Серед цих пар птахів, завбільшки як домашній півень, самки мали однотонне коричневе оперення, а самці пишалися червоними шатами, всіяними білими краплинами. Гедеон Спілет сильно й точно шпурнув камінець, убив одного з трагопанів, на яких аж ніяк не байдуже поглядав Пенкроф, що добре вже зголоднів на свіжому повітрі.
Минувши хащі, подорожні, допомагаючи один одному, піднялися крутим схилом заввишки футів сто і опинилися на верхній майже безлісій терасі хребта, який щораз більше виказував своє безумовно вулканічне походження. Тепер треба було знову повернутися на схід і рухатися схилом, петляючи, — підйом ставав дедалі крутішим, і кожен мав уважно вибирати місце, куди поставити ногу. Наб і Герберт ішли попереду, Пенкроф — у хвості, а між ними Сайрес і журналіст. Тварини, що блукали на цих висотах, — а їхніх слідів не бракувало, — мусили мати міцні ноги й гнучку спину: то мали бути сарни та дикі кози. Деякі з них навіть траплялися мандрівникам на очі, і, побачивши їх уперше, Пенкроф вигукнув:
— Барани!
Усі подорожні зупинилися кроків за п’ятдесят від півдесятка досить великих тварин зі сплющеними на кінцях, міцними, закрученими назад рогами та з густим хутром, прихованим під рудуватою довгою шовковистою вовною.
То були не звичайні барани, а та їхня порода, яка найпоширеніша в гірських місцевостях помірного клімату і яку Герберт охрестив муфлонами.
— А з них печеню й котлети можна смажити? — запитав моряк.
— Можна, — відповів Герберт.
— А коли так, то це барани! — правив своєї Пенкроф.
Завмерши серед базальтових скель, гірські тварини здивовано, ніби вперше бачачи, дивилися на людей. Та раптом у них прокинувся страх, і вони, стрибаючи з валуна на валун, миттю зникли за скелями.
— До побачення! — крикнув їм навздогін Пенкроф так комічно, що Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб не втрималися від сміху.
Сходження на гору тривало далі. На деяких схилах часто виднілися напливи лави з химерними візерунками. Іноді доводилося обходити кратери діючих сірчаних вулканчиків, сольфатарів, що перепиняли шлях подорожнім. Подекуди сірка відкладалася в формі вкраплених у породи кристалічних друз, що, як правило, викидаються із вулканів перед витоком лави, крупнозернисті, дуже спечені пуццолани та білястий вулканічний попіл, що складався з численних дрібних кристалів польового шпату.
Наближаючись до першого плато, утвореного підошвою нижчої гори, подорожні мусили долати дедалі більші труднощі. Близько четвертої дня вони минули останню зону підлісків. Тепер лише зрідка траплялися покорчені хирляві сосонки, яким нелегко було вистояти на такій височині Під натиском океанських вітрів. На щастя для інженера і його супутників, установилася безвітряна тепла погода — на висоті близько трьох тисяч футів різкий вітер дуже ускладнив би їхнє сходження на вершину. Над головами здіймалося наповнене прозорим чистим повітрям голубе шатро безхмарного неба. Навколо панувала глибока тиша, сонце вже зайшло за верхній конус вулкана, що затуляв на заході пів-обрію; його величезна тінь простягалась аж до берега моря і в міру того, як опускалося надвечірнє сонце, витягувалась далі й далі. На сході з’явився легкий серпанок хмарин, що вигравали під сонцем усіма веселковими барвами.
Лише п’ятсот футів відокремлювало експедицію від плато, де вона мала намір зупинитися на ночівлю, та, аби дійти до нього, довелося стільки кружляти, що їхній шлях подовжився більше, ніж на дві милі. Часто з-під ніг просто вислизала земля. Схили нерідко були такі круті, що коли вивітрені породи не давали достатньої точки опори, ноги раз у раз ковзали по гладенькій, ніби відполірованій, поверхні застиглої лави. Вже сутеніло, а коли Сайрес Сміт та його супутники, виснажені семигодинним сходженням, піднялися на плато першого конуса, на землю спустилася ніч.
Треба було розбити табір для ночівлі та відновити сили: повечеряти й виспатися. Другий ярус гори здіймався над скелями, серед яких подорожні легко знайшли прихисток. Палива було небагато. Та все ж вони могли розвести вогнище, назбиравши моху й сухого хмизу, що подекуди ріс на плато. Поки моряк готував місце для вогнища, обкладаючи його з усіх боків камінням, Наб і Герберт пішли шукати сухі дрова. Незабаром вони повернулися з оберемком хмизу. Вдарили кремінь об кремінь, бризнули іскри, затлівся трут із обпаленої ганчірки, і за хвилину в затишку під скелею запалахкотіло роздмухане Набом