Таємничий острів - Жюль Верн
— Назавжди! — вигукнув журналіст. — Ви кажете «назавжди», дорогий Сайресе?!
— Краще відразу приготуватися до найгіршого, — відповів інженер, — а хороше хай буде для нас приємною несподіванкою.
— Гарно сказано, — підтримав Пенкроф. — І не треба також відкидати надій, що коли це й острів, то він принаймні лежить неподалік від морського шляху. В іншому разі це було б для нас справжнім нещастям!
— Ми зможемо визначитись аж після того, як піднімемося на гору, — мовив інженер.
— Та чи стане вам сили, пане Сайресе, — стурбовано запитав Герберт, — здійснити завтра цей важкий перехід і сходження?
— Сподіваюся, стане, — відповів інженер, — але за умови, що боцман Пенкроф і ти, синку, виявитеся вмілими й спритними мисливцями.
— Пане Сайресе, — озвався моряк, — оскільки ви заговорили про полювання, то, повернувшись, я хотів би бути так само впевненим, що зможу підсмажити дичину, як і в тому, що вполюю її…
— Аби тільки ви її вполювали, Пенкрофе, — заспокоїв Сайрес Сміт.
Домовилися, що інженер із журналістом перебудуть день поблизу Комина, аби обстежити узбережжя і плоскогір’я. Тим часом Наб, Герберт і моряк підуть до лісу, поновлять запаси хмизу і впіймають якомога більше здобичі — і пернатої, й четвероногої, яка тільки трапиться.
Отож близько десятої ранку вони вирушили в похід: Герберт — сповнений сподівань; Наб — веселий і безтурботний; Пенкроф — невдоволений і недовірливий.
— Чи ба! Надвечір буде вогонь! Аякже, дождемося! Хіба грім ударить та розпалить вогнище! — бурмотів Пенкроф.
Усі троє пішли проти течії берегом річки; дійшовши до її коліна, моряк зупинився і сказав супутникам:
— З чого почнемо? З полювання чи збирання хмизу?
— З полювання, — відповів Герберт. — Он Топ уже натрапив на слід.
— Гаразд, почнемо з полювання, а потім повернемося сюди по хмиз.
Виламавши з молодих сосонок три кийки, Герберт, Наб і Пенкроф рушили слідом за Топом, що біг у високій траві.
Цього разу мисливці не пішли берегом річки, а заглибилися в гущавину лісу. Навколо здіймалися хвойні дерева, переважно сосни. Подекуди ліс рідшав, і серед нього височіло по кілька могутніх сосон, які своїми розмірами, здавалося, свідчили, що земля ця лежить у вищих широтах, ніж гадав інженер. Подекуди траплялися встелені хмизом і буреломом галявини з купами давнього сухостою — справжні невичерпні склади палива, та за ними чагарник знову здіймався густою, майже непрохідною стіною.
Іти у цій гущавині дерев без жодної стежки непросто, До того ж там легко було заблукати. Отож моряк час від часу заламував на деревах гілки, які мали служити віхами, що легко впадали б в очі. Але, можливо, він припустився помилки, не пішовши понад берегом, як ішов з Гербертом минулого разу, бо, йдучи цілу годину, вони не зустріли ніякої дичини. Топ, бігаючи під низько навислими гілками, лише полохав птахів, котрі й близько не підпускали до себе жодного з озброєних кийками мисливців. Десь зникли навіть куруку, і стало очевидним, що моряк муситиме повернутися у болотисту частину лісу, де він так вдало вполював тетеруків.
— Ех, Пенкрофе, Пенкрофе, — глузливо кинув Наб, — і оце вся дичина, яку ви обіцяли моєму хазяїнові? Щоб її смажити, нам не треба великого вогнища!
— Потерпіть, Набе! — відповів моряк. — Без дичини ми не повернемось! Коли нам чогось і бракуватиме, то не дичини!
— Ви не вірите панові Сміту?
— Чому ж, вірю.
— Але не вірите, що він добуде для нас вогонь?
— І в це повірю, коли він палахкотітиме в пічці.
— Якщо сказав мій хазяїн, — палахкотітиме!
— Побачимо!
Сонце ще не досягло зеніту. Експедиція могла тривати далі, й тут їм трапилася щаслива знахідка: Герберт помітив дерево з їстівними плодами. То була кедрова сосна, що росте в помірній смузі Америки та Європи й дає чудові дуже корисні горішки. Горішки виявилися цілком стиглими, Герберт сказав про це супутникам, і ті залюбки полузали їх.
— Еге ж, — сказав Пенкроф, — водорості замість хліба, сирі молюски замість м’яса й кедрові шишки на десерт, — оце й уся їжа для тих, хто не має жодного сірника в кишені!
— Не треба скаржитися, — зауважив Герберт.
— А я не скаржуся, хлопче! — відповів Пенкроф. — Тільки повторюю: без м’яса цим добром не наїсися!
— А в Топа власна думка!.. — крикнув Наб, кинувшись у хащі, де, гавкаючи, зник собака.
До його гавкоту домішувалося дивне хрюкання.
Моряк і Герберт подалися за Набом. Якщо там виявилась дичина, то тут не до суперечок, як її засмажити, — треба її ловити!
Мисливці, вскочивши у чагарник, побачили собаку, що тягав за вухо якесь звіря. То було схоже на порося четвероноге, завдовжки футів два з половиною, вкрите рідкуватою темно-коричневою щетиною, трохи світлішою на животі, і з перетинчастими лапами, що міцно упиралися в землю.
Герберт упізнав у ньому водосвинку — одну з найбільших представниць родини гризунів.
Проте звіря й не думало відбиватися від собаки. Воно тільки безглуздо витріщило глибоко посаджені очі, що запливли салом. Ймовірно, що воно вперше бачило людей.
Наб, зваживши в руці кийок, хотів уже вдарити його по голові, та раптом воно вирвалося у Топа із зубів, лишивши в них шматочок вуха, і, голосно хрюкаючи, кинулось на Герберта, мало не збило його з ніг і зникло в хащах.
— От пройдисвіт! — вигукнув Пенкроф.
Усі троє подалися слідом за Топом доганяти втікача, і, коли ось-ось мали його вхопити, звіря зникло під водою озерця, оточеного столітніми соснами.
Наб, Герберт і Пенкроф розгублено спинилися. Топ скочив у воду, але водосвинка, пірнувши аж на дно, більше не з’являлася.
— Почекаймо, — сказав підліток, — незабаром вона випірне, аби дихнути повітрям.
— А вона не втопиться? — запитав Наб.
— Ні, — відповів Герберт. — У неї лапи із перетинками, ця тваринка майже земноводна. Вистежмо її!
Топ залишився у воді, а Пенкроф і його супутники поставали навколо озерця, аби відрізати водосвинці шлях
