Таємничий острів - Жюль Верн
— Ти дивись, Герберте, як чудово! Тепер, синку, вже не загубишся: чи підемо повз озеро Гранта, чи через ліси Далекого Заходу до річки Вдячності, все одно вийдемо до плоскогір’я Широкий Обрій, а отже, й до бухти Єдності!
Супутники домовилися не йти щільною групою, але й не надто розпорошуватися. В густих лісах острова напевне водяться хижі звірі, і обачливість вимагала не втрачати пильності. Попереду йшли переважно троє: Пенкроф, Герберт і Наб, а перед ними біг Топ, заглядаючи у всі закутки. Інженер і журналіст ішли поруч, Гедеон Спілет тримав напоготові записника, аби невідкладно занотувати будь-яку помітну подію, а мовчазний інженер часом відходив убік лише для того, щоб підібрати якийсь мінерал або гілку, і мовчки клав їх у кишеню.
— Що він у чорта весь час підбирає? — бурмотів Пенкроф. — Хоч скільки дивлюся, не бачу нічого вартого, аби за ним нахилятися!
До десятої ранку групка супутників спустилася з останніх найнижчих схилів гори Франкліна. Під горою поки що траплялися лише кущі та зрідка поодинокі дерева. Колоністи йшли жовтуватою, ніби випаленою долиною, що простяглася майже на милю від гори до узлісся. На нерівній горбкуватій землі то тут, то там траплялися величезні уламки базальту, для охолодження яких у земній корі за теорією Бішофа знадобилося близько трьохсот п’ятдесяти мільйонів років. Проте тут не спостерігалося слідів лави — очевидно, вона стікала колись по північних схилах гори.
Сайрес Сміт уже думав, що вони без пригод дійдуть до річки, яка текла, за його розрахунками, між деревами край долини, коли раптом побачив, що Герберт, який ішов попереду, біжить назад, а Наб і моряк заховалися за скелями.
— Що сталося, синку? — запитав Гедеон Спілет.
— Дим! — відповів захеканий Герберт. — Кроків за сто ми побачили поміж скелями дим.
— Невже тут є люди? — вигукнув журналіст.
— Не показуймося їм, поки не дізнаємося, з ким маємо справу, — відповів йому Сайрес Сміт. — Якщо на острові є туземці, то, як на мене, зустріч із ними скоріш небезпечна, ніж бажана. Де Топ?
— Топ десь попереду.
— Він не гавкав?
— Ні.
— Дивно. Та все ж спробуймо його погукати.
За кілька хвилин інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до Наба й моряка і так само сховалися за базальтовими валунами.
Звідти вони ясно бачили, як у повітря в’ється жовтуватий дуже характерний дим.
Топів хазяїн тихеньким посвистом підкликав собаку, зробив знак супутникам почекати і тихо прослизнув поміж скелями.
Стривожені колоністи, завмерши, чекали наслідків розвідки, а почувши гучний оклик Сайреса Сміта, прожогом кинулися слідом за інженером. За хвилину вони були поруч із ним і спочатку аж відсахнулися від задушливого запаху, що стояв у повітрі.
За цим запахом Сайрес Сміт відразу здогадався, звідки йде дим, який спершу небезпідставно стривожив його.
— Цей дим, — сказав він, — а точніше, ці випари, породила сама природа. Тут звичайнісіньке сірчане джерело; воно допоможе нам лікувати застуджене горло.
— Чудово! — вигукнув Пенкроф. — Шкода тільки, що в мене зараз немає нежитю!
Колоністи попростували туди, звідки здіймався дим, і побачили велике сірчане джерело, що бігло між валунами; його води, поглинаючи кисень із повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти.
Сайрес Сміт опустив у джерело руку і виявив, що вода масляниста на дотик. Покуштувавши її, він сказав, що вона має солодкуватий присмак, а її температура, на його думку, сягає дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом (35 градусів за стоградусною шкалою). Коли Герберт запитав, чому він так вирішив, інженер відповів:
— Все дуже просто, синку: опустивши руку у воду, я не відчув ні холоду, ні тепла. Отже, вона має температуру людського тіла, а та сягає близько дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом.
Оскільки сірчане джерело поки що не мало для них ніякої практичної користі, колоністи попрямували до густого узлісся, що здіймалося за кількасот кроків.
Там, як вони й передбачали, серед високих берегів червонозему, що свідчило про наявність у ньому окису заліза, стрімко біг прозорий струмок. За кольором берегів колоністи, не вагаючись, назвали його «Червоний струмок».
Це й справді був глибокий прозорий струмок, що мав витоки у горах. То рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно протікаючи по піщаному дну, то з сердитим гуркотом стрибаючи по скелястих порогах і спадаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера. Довжину він мав близько півтори милі, а ширину — де тридцять, а де сорок футів. Струмок був прісноводний, а це мало означати, що прісна вода і в самому озері. Ця обставина була б дуже до речі, якби на острові знайшовся притулок, зручніший за Комин.
Дерева, в затінку яких струмок вився кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірній смузі Австралії і Тасманії, й відрізнялися від тих хвойних дерев, що росли в уже дослідженій частині острова за кілька миль від плоскогір’я Широкий Обрій. Тієї пори року, тобто на початку осені, — у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню, — вони ще не скинули листя. Найбільше тут росло казуарин та евкаліптів, деякі з них, напевне, навесні давали солодку манну, подібну до манни Близького Сходу. Серед галяв здіймалося по кілька могутніх австралійських кедрів, навколо росла буйна трава, яку в Австралії називають туссок, але кокосові пальми, що ними всіяні тихоокеанські архіпелаги, ще ніде не зустрічалися — певне, широта острова була віддалена від тропіків.
— От шкода, — бідкався Герберт, — що тут немає таких навдивовижу корисних дерев! А горіхи в них які!..
Зате в лісі водилося безліч птахів, що вільно пурхали між гілок евкаліптів і казуарин, — їхньому лету не заважала рідкувата зелень тих дерев. Чорні, білі й сірі какаду, розцяцьковані усіма барвами папуги, ясно-зелені корольки з червоним чубчиком, блакитні лорі аж мерехтіли веселковим оперенням, літаючи й оглушливо щебечучи серед дерев.
Несподівано в зелених хащах почулися незбагненні незграйні звуки: звідти долинало то дзвінке щебетання, то наче звіряче гарчання, то ніби людське плямкання. Наб і Герберт, забувши про найменшу обережність, кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні хижих звірів, ні небезпечних туземців, а лише півдюжини співочих глузливих пташок, пересмішників, або, як їх ще називають, гірських фазанів. Кілька влучних ударів палицями урвали
