Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

— Тату. Я сьогодні не прийду ночувати.

— Гм. Де ж ти будеш?

— А яке тобі діло? — ліниво запитала Льоля, відкидаючи вбік журнал мод. — Син уже великий, хоче погуляти.

— Він ще учень, — в’яло заперечив Терентій Гаврилович, вибираючи в гардеробі вечірній костюм. — Льолечко, як ти гадаєш, що краще одягнути для «Рів’єри»?

— Сірий, — сказала Льоля. — Звичайно, сірий, Терчику. Тобі в ньому дуже личить. Пікантно, романтично… Учень, кажеш? Ти поглянь, як його вимахало. Він вищий за тебе. Іди, йди, Васю. Дай йому кредит. Треба, Васю?

— Угу.

— Четвертак вистачить?

— Досить. Дякую. Я буду в друзів.

— Ага. Вони мені дзвонили. Якісь знайомі, чи що? Не пам’ятаю прізвища. Ну, гаразд. Коли знайомі, то катай. Ось гроші. Льолечко, збирайся.

Вася вийшов з квартири. Нарешті в нього з’явилася таємниця, цікаве товариство, мета. Він дивився на заклопотаних, веселих, сумних, безпечних перехожих, звертався до них у думці зверхньо, поблажливо: «А ви й не знаєте, хто я. Ви навіть не догадуєтесь, куди я піду сьогодні. Ви будете спокійно спати або гуляти, а я виконуватиму важливу справу».

Він наблизився до фунікулера.

І тут зненацька зустрів учителя фізики Івана Гнатовича.

Іван Гнатович привітався, зупинився. Вася хотів обійти його, але учитель затримав хлопця.

— Рибенко, я хотів тебе щось запитати…

Вася скоса поглянув на Івана Гнатовича. Скельця його окулярів поблискували насторожено. Може, він щось знає?

— Рибенко. Мені передали, що в тебе нещастя…

— Яке нещастя?

— Тобі краще знати. Добре, що я стрів тебе. Чому не прийдеш до учителів, до мене? Звичайно, школа не втрутиться в життя дорослих… але порадитися з нами можна. А то вже бачили тебе п’яним. Це правда?

Вася мовчав, наливався багрянцем. Колупав носком черевика асфальт. Учитель зітхнув.

— Отже, правда. Жаль. Я вважав тебе сильним хлопцем. А ти одразу — вниз…

— Я нічого…

— Не заперечуй. Знаю, що ти вже великий, маєш амбіцію. Я не буду нічого радити. Прошу лише одне — подумай. Гарно подумай. Прописні істини нудні, але згадай своїх улюблених героїв… Може, вони щось підкажуть. Чуєш, Рибенко?

— Чую, — пробурмотів Вася.

Вихователь пішов, скупо усміхнувшись на прощання. Вася довго стояв біля входу в фунікулер. Щось тривожне увійшло в свідомість після розмови з Іваном Гнатовичем, щось зловісне. Що ж саме? Що?

Васю зустріла Міра. Вона поцілувала його в щоку, обняла за плечі. З кімнати усміхався Юра, ще якийсь суворий чоловік з шрамом на щоці пильно дивився на хлопця.

— Ти знаєш — я вже скучила за тобою, — проспівала Міра. — Ніби брат ти мені.

Вася розгублено глянув на неї. Сміється, чи що? Ні, зеленкуваті очі блищать теплими вогнями. Юра схилився до вуха Васі, шепнув:

— Спокійно. Це — великий начальник. Від нього багато залежить… Стриманість і мовчання.

Серце у Васі похололо. Так просто, так неждано відкриваються в житті таємниці. Цікаво, що ховається за суворою зовнішністю літнього розвідника? Скільки подвигів у нього за плечима?

— Він? — скупо запитав чоловік з шрамом.

— Так, — сказав Юра.

— Довіряєш?

— Цілком.

«Що ж це? — схвилювався Вася. — Хіба я заслужив? Зовсім випадково потрапив. Просто пощастило. Чому ж таке довір’я? Може, вони помилилися? Та ні, я не підведу. Я постараюся. У вогонь кинусь…»

Тонкі губи літнього чоловіка здригнулися, почулося запитання:

— Сумніваєшся, чи достойний?

Вася хитнув головою. Звідки він дізнався? Читає думки…

— Не сумнівайся. Не святі горшки ліплять.

— Я постараюсь, тремтячим голосом промовив Вася. — Не знаю, як вас звати…

— Просто — шеф, — завбачливо озвався Юра. — Запам’ятай: шеф.

— Слухаю. Дякую вам, шеф.

— Ну от і добре. А тепер — погуляй. Міра, погодуй хлопця. Випити? Ну що ти? Він же учень. Одвикати треба, одвикати. Тим більше, на операцію…

Ніч. Місячна, чарівна, небувала ніч.

Зірки в небі крупні, тремтливі, прекрасні.

Київ оповитий таємницею. Люди, як казкові істоти. Трамваї, машини, ніби міфічні дракони, потвори. І фари їхні, мов полум’яні очі, і звуки сирен, наче бойовий рев хижаків десь у тропічних джунглях.

Вася їде в машині поряд з Юрою. Шеф опереду, біля водія. Вони всі зосереджені, спокійні. Розмовляють про щось звичайне, несуттеве. Про майбутню операцію — ні слова. Які залізні характери!

А Вася дрижить, йому все незвично, дивовижно. Кожен рух, кожна нова хвилина сповнені значимості. От якби його побачила Ніна. Або Гриць. Умерли б від заздрощів. Колись він розповість їм про цей вечір. Якщо шеф дозволить. Може, через рік або два.

Машина зупинилася на розі вулиць. Шеф мовчки поглянув на Юру. Той кивнув. Машина рушила далі, зникла. Шеф, посвистуючи, пішов праворуч.

— Куди він? — прошепотів Вася.

Юра здивовано глянув на Васю. Той знітився. Як це він не витримав? На перших кроках і така ганьба?

Юра заспокійливо кивнув.

— Нічого. Виправляєш крен на ходу. Ходімо зі мною. Забудь про те, що буде. Ми гуляємо. Ясно?

Вони рушили. Юра захоплено говорив.