Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
— О, це просто. Юра — я тебе познайомлю з ним — працює у Раді Міністрів, знає твого батька, бачив тебе…
Васі стало приємно, радісно. Про нього потурбувались. Просто, по-дружньому, без претензій. Як він скучив за такою людяністю!
— Дякую, — тихо сказав.
— О, дрібниці, — знизала плечима жінка. — Ти хочеш їсти? Я зараз. До речі, можеш приходити до нас у будь-який час. Ти славний хлопець. Ми вчора гуляли біля Дніпра. Побачили тебе. Ти був блідий і немічний. Юра пізнав тебе. Каже, пропаде хлопець. Ми й забрали тебе до нас. Ну, ну, Васю, не треба вдячності. Люди ж всі свої…
Вона хутко вийшла до кухні. Вася ступив до вікна, виглянув. У дворі гралися діти, за дахами будівель блищав Дніпро. Дивно. Дуже дивно. Вперше у цій квартирі, а почував себе так просто, невимушено.
Міра повернулася до кімнати, поставила на стіл тарілку. В ній парувала яєшня. Вася не чекав довгих запрошень. Міра схвально усміхалась.
— Молодець. Ти славний хлопець. Батько — шишка, а ти простий. Так і треба.
Вася скінчив снідання, подякував. Міра швиденько прибрала тарілку, повернулася до хлопця, сіла до столу, запалила знову сигарету.
— Моя хвороба, — усміхнулася вона. — Ніяк не можу покинути. А ти не палиш?
— Ні, — сказав Вася. — Не пробував.
— І не треба. Засмоктує. До речі, зараз прийде Юра. Він тобі сподобається. Тільки ти не дивуйся: у нього є бзик — архітектура. Є, знаєш, різні хоббі — у одного моторний човен, у другого філателія, у третього ще щось. А в Юри — архітектура. Страшенно любить старовинні споруди. Все малює, малює. І церкви, і будівлі, і кімнати. Знаєш — на Орджонікідзе будинок? Такий трохи божевільний? З драконами всякими?
— Знаю.
— Так Юра місяць біля нього ходив. Все малював. І зовні, і зсередини. Він, мабуть, і тебе попросить щось описати… Який-небудь дім, кімнату. Так ти не дивуйся…
— Та я з охотою, — щиро сказав Вася. — Я сам збирав колись коробки з-під сірників.
— Ну от бач. Ти молодець. До речі, здається, Юра прийшов.
Вона подріботіла у коридор. Почулися приглушені голоси.
До кімнати ступив широкоплечий хлопець. Вася відзначив веселі карі очі, вусики над чутливими губами, бліде рухливе обличчя, коротко стрижене волосся. Рукава блакитної нейлонової сорочки засукані, відкривали м’язисті бронзові руки. Він щиро осміхнувся, показавши міцні білі зуби. Подав руку.
— Юра. Так і називай. Не набагато старший від тебе. Ти Вася. Знаю. Сідай. Міра, дай нам по чарці. Що — не хочеш? Тим краще. Правильно, не треба зловживати вогнем. Чому ти так пильно дивишся, Васю? Не пізнаєш? Забув, забув. Я тебе пам’ятаю. У мене пам’ять електронна. Так чому ж ти, брате, в кущах опинився вчора? Добре, що ми надибали тебе. А інакше у витверезник можна попасти. Батькові конфуз. Що за причина? Любов? Горе?
— Яке в нього у такому віці горе? — усміхнулася Міра, закидаючи ногу на ногу і пускаючи дим.
— Не кажи. Не кажи, — заперечив Юра. — Всяке буває. Ну, Васю, в чому ж справа? Може, в сім’ї нещастя?
Вася кивнув.
— Давно вже, — зітхнув. — Батько мачуху привів. А мати — в селі. Вона — чудова…
— А мачуха — гідра, — підхопив Юра. — Да, невесело. Можна зрозуміти тебе. Між двох вогнів. Романтика, надії, мрії, а життя несе розчарування. Чи не так?
— Так.
— Нелегко тобі, нелегко. Мріяв про подвиги, про звершення, а замість цього — зневіра! Так?
— Так.
— Тільки опускати носа не слід. Чув — наші посадили на Місяць?
— Ну? — опалахнув Вася. — Вдало?
— Тютілька в тютільку. Посеред кратера Тихо. Світова сенсація. Передавали знімки.
— Здорово!
— Здорово! — погодився Юра. — Увечері ще передаватимуть. Подивимось… Ти до нас ще прийдеш?
— Ну що ви? Як можна питати? — аж розсердився Вася. — Я вам такий вдячний.
— За що? — махнув рукою Юра. — Дурниці. Навіть не заїкайся. Ображусь. Між іншим, на Місяці не інтересно. Горбочки, ямки. На тертушку схоже. Я розумію— космічне досягнення, але романтики нема. Що? Ти хочеш заперечити? Не згоджусь. На Землі більше романтики. Плавання по морю, походи в лісах, переслідування звірів або злочинців. Ти любиш детектив?
— Аякже!
— Тихі вулиці, химерне освітлення, тіні злочинців. Бах, бах!. Втеча, переслідування… Здорово!
— Здорово! — згодився Вася. — Тільки ж не всім везе. Я мріяв про походи геологів…
— Добра справа, — сказав Юра. — Але ж не так цікаво, як висліджування злочинців. Особливо шпигунів.
— А ви хіба…
— Тсс. Не будемо розголошувати. Ти не маленький. І стіни мають вуха. Щоб ніхто, ніхто. Навіть батько. Таємниця… Ти мені подобаєшся. Може, тебе, взяти? На виучку. Якщо є талант. Хотів би?
Очі Васі спалахнули. Він недовірливо глянув на Юру, перевів погляд на Міру. Жінка загадково усміхалась.
— Ви… не жартуєте? Це правда?
— Смішний хлопець. Залізно, як кажуть школярі. Покажеш здібність — буде діло. Про Зорге читав?
— Читав. Геніально! Та я б…
— Цсс. Замкни вуста. Будь німим. Навіть погляд хай не видає тебе. Найближчі друзі, яких раніше знав, не повинні й здогадуватись про нашу зустріч. Повний послух — збагнув?
— Збагнув, — схвильовано сказав
