Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Вони вийшли з машини, витягли приголомшеного Васю. Юра криво всміхнувся, плеснув хлопця по спині.

— Розгубився? Нічого, попервах завжди так. Топай за мною.

Вони піднялися по вузьких кручених сходах. Перейшли затхлий, забитий старими книгами і буфетами коридорчик, потрапили в невелику кімнату. Їх зустріла Міра. Обличчя у неї було бліде, очі примружені й неспокійні.

— Ну?

— Чисто, — сказав Юра.

— Як хлопчик?

— Трохи підкачав. Ну, нічого. Іспит витримав.

Шеф, а за ним водій внесли кілька клунків, чемодани. Міра жадібно кинулася до них. Вася стояв збоку, задихався від лавини прозріння. Похололи руки, ноги слабли, підгиналися, а в свідомості колихалися страшні, жахливі думки. Він потрапив до злочинців. Його ганебно обплутали, обманули. Розіграли комедію.

З чемоданів вивалились на підлогу дорогі сукні, костюми, відрізи.

Заблищали дорогоцінності, забіліли мармурові статуетки.

— Добра риба, — раділа Міра. — Потім розберемось. А тепер — по рюмашечці. Вася! Прошу. Заслужив. Еге, ти, я бачу, розклеївся? Зрозуміло. Твої ідеали розтоптані. Пробач, інакше не можна було. Тактика і стратегія.

Вона була одверта в цинізмі. І тепер все в ній змінилося. Очі, постава, руки. Жадібні пальці з кривавими нігтями, гострі зіниці холодних очей. Як він міг раніше не помітити цього?

Міра подала хлопцеві чарку, налила коньяку.

— Пий.

Він, нарешті, здобувся на слово:

— Але ж це… злочин?

— Що злочин? — поцікавився Юра, розглядаючи рідину на світло.

— Ви обдурили мене, — ледве розтулюючи вуста, шепотів Вася. — Ви не… розвідники… Ви злодії…

Шеф нахмурився.

Шрам у нього на щоці потемнів.

— Затям собі, — сказав він загрозливо, — що ми не дамо тобі пащекувати. Тут не загальні збори.

— Спокійно, — ласкаво мовив Юра. — Спокійно. Я з ним побесідую. Проведу політичну підготовку. Похрюкаємо, хлопчику?

Васю аж заканудило від його тону. В грудях вирувала злість, розпач, зневага до себе, ненависть до цих негідників. Він ковтнув коньяк, кинув чарку на підлогу. Брязнуло скло.

— Що це за комедія? — насторожився шеф.

— А ось піду… і все розповім…

— Кому? Куди? — прошипів Юра, наближаючись до Васі.

— Знаєте самі — куди! — зухвало крикнув Вася.

Юра висмикнув з кишені ніж, клацнув ним, спрямував на Васю блакитне лезо. Вусики над губами хижо здригнулися.

— Цц! І нема. Пусто. Планета Земля позбавиться від одного свого дуже активного жителя. Не дурій, ідіотику! Коли вже доля привела тебе до нас — шануйся. А то… Теж мені — психолог! Ну?

Міра прикрила долонею лезо ножа, взяла Васю за плечі, підвела до дивана, посадила. Погладила його по голові.

Васі хотілося плакати.

— Не треба лякати хлопчика, — строго сказала Міра. — Як можна — одразу з ножами. Ніби тут розбійники живуть. Фе, негарно! Від романтики одразу до криміналу. Ай-яяй.

Вона заглянула у Васине обличчя, вкрадливо мовила:

— Незвично для тебе. Але ж ти хотів незвичайного? Традиції всякі, звичка, забобони суспільства породили в тебе настороженість… Ну да, саме настороженість до такого… мм… ремесла… я б сказала, творчості.

— Крадіжка — творчість, — гірко сказав Вася. — Дуже глибока логіка. Мені тепер гидко самого себе. Що я скажу батьку, матері? Як дивитимуся в очі товаришам?

— А не треба нікому нічого говорити, — ласкаво співала Міра. — Навіщо ж говорити? По-перше, неприємності будуть батечку. Знімуть його. По-друге, і тебе не обмине лихо. Посадять. А ми — теж не лишимо в спокої. Збагнув? У нас строгий закон. Вибирай. Будь з нами. Виведемо в люди. Артистом станеш. Нам потрібні талановиті, освічені люди. Це — велика майстерність, хлопчику.

— Злодійство — майстерність?

— Ще й яка. Риск. Напруження. Вічна романтика. Незалежність. Не треба гнути спину за десятку. Одразу — бац! — і маєш гроші. І гуляй. Мисли. Насолоджуйся.

— А совість? — запитав Вася, не піднімаючи голови.

Юра і шеф засміялися.

— Це ж паразитизм, — з гіркотою сказав Вася. — Життя на чужий рахунок. Хтось заробляє, а ви віднімаєте. Підло. Вночі. А потім гуляєте. А хтось плаче.

— Кретин, — недбало кинув Юра, чавкаючи повним ротом.

— Тихо, — підвела руку Міра. — Хлопчику потрібно прочитати курс істмату. Він не знає політекономії. Все світі живе за рахунок когось. Корова поїдає траву, людина доїть корову. Вовк пожирає вівцю. Все живе за рахунок когось, хлопчику. Ми теж. Яка різниця? Чи сидіти десь у кабінеті і отримувати гроші в касі, чи обчистить якусь квартирку, продати лахи і жити собі спокійно?

— Ви насміхаєтесь! — спалахнув Вася. — Там люди працюють, проявляють талант, а ви…

— А ми? — вражено округлила очі Міра. — Ой хлопчику, який ти недотепа! Та наша робота найважча. Ще й небезпечна. І таланту вимагає незвичайного. Дивовижного. Ти сам бачив.

— Досить, — твердо сказав шеф. — Досить комедії. Ось тобі, Вася, кусок. Топай додому. Юра тебе проведе. І запам’ятай — ша! Пікнеш — кишки випустимо. Наших людей багато…

Шеф сунув у кишеню Васиної куртки пачку грошей. Хлопець остовпів.

— Що це? — прохрипів він.

— Заробив. Заробив, не соромся, — заспокоїв Юра. — Бери і користуйся. Ад’ю! Я тебе проведу!

В голові у Васі все пішло обертом, йому хотілося закричати, кинутися на