Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
— Введіть.
Вася переступив поріг. Опинився у великій кімнаті. В глибині її стояв простий письмовий стіл, за ним сидів капітан міліції — літній, втомлений чоловік. Він, тримаючи в руці олівець, дивився на якісь папери і щось підкреслював. Вася зітхнув. Капітан підвів обличчя, очі його були суворі.
— Добрий день, — прошепотів хлопець.
Капітан кивнув, сказав міліціонеру:
— Можете йти. Чекайте.
Вони залишилися наодинці. Капітан випростався в кріслі, промовив:
— Сідай, хлопче. Не дуже добрий день для тебе сьогодні. Прізвище?
— Рибенко.
— Рибенко. Чи не син заступника міністра?
— Так, — опустивши голову, пробурмотів Вася.
— Цікаво. Чого ж тобі не вистачало? Грошей? Речей? Чому ти потрапив до рецидивістів?
— Я… не винен, — задихаючись, сказав хлопець. — Я випадково!
— А де ж це бачено, щоб злочинець одразу визнавав вину, — насмішкувато хмикнув слідчий. — Навіть дивно було б. Ясна річ, що випадково потрапив. Не вроджений же ти бандит. Але ж знав, на що йдеш?
— Не знав. Правду кажу — не знав! Мене обдурили. Сказали, що вони розвідники. Що йдеться про долю Авдєєва… що йому загрожує небезпека…
— Гм. Непогана побрехенька. Але для дітей, шкільного віку. Ти — я бачу — і хитрий жук. Оце що таке?
Він показав аркуш паперу. Вася упізнав своє «креслення». Жахнувся.
— То теж обман. Він прикинувся архітектором! Казав, що хоче створити план майбутнього міста!
— Ну ось що! Домовимось одразу — без фокусів. Викладай, що знаєш. Як, що, коли. Легше буде й нам, і тобі. Повідомимо батька, розберемось, може, все скінчиться добре.
Вася, хвилюючись, почав розповідати. І про сімейну трагедію, і про мачуху, і про свій розпач, і про останню зустріч з злочинцями. Не приховував нічого. Дивився в очі капітану, ніби хотів влити в них свій біль, свою жадобу правди й справедливості…
Капітан помовчав, знизав плечима.
— Досить гладко. Може бути — навіть правдиво. Але як ти це доведеш?
— Що? — не збагнув Вася.
— Що вся твоя версія відповідає дійсності? Звідки відомо, чи не вигадав ти її? Для реабілітації?
— Але ж… запитайте їх…
— Кого? — насмішкувато поцікавився слідчий.
— Тих… злодіїв. Я їх не знав… до позавчора…
— Я вже допитував їх. Вони сказали, що ти знав про все. Що добровільно згодився на злочин. Що дав схему квартири Авдєева. Що стояв на «стрьомі», тобто на варті, поки вони забирали цінності. Чим ти доведеш, що це не так?
— Я не знав… що треба доводити, — розгублено сказав Вася. — Я лише… щиро все розповів…
— Суд не може брати до уваги твої слова, — повчально заявив капітан, — якщо вони не стверджені фактами, свідченнями інших людей. Проти тебе дуже багато доказів — креслення, гроші в кишені, свідчення рецидивістів!
— Гроші вони запхнули в кишеню, — крикнув Вася у розпачі, — я не хотів! Повірте мені — я не хотів!
— Тихо. Не хвилюйся. Розберемось. Бачиш — справа твоя складна. Зараз запишемо все, потім підеш відпочивати. Викличемо батька. Матір. Хочеш бачити їх?
— Матір, — прошепотів Вася.
— Гаразд. Домовились. Веселіше тримайся, хлопче. Якщо правду кажеш, — ще нічого не пропало.
7— Тату…
— Я не батько тобі. Отак осоромити. Негідник. Нікчема. Тобі мало було того, що я давав?
— Тату! Це неправда!
— Не хочу навіть слухати! Із-за тебе у мене великі неприємності. Ідіот!
— Йдеться поки що про неприємності вашого сина, — м’яко сказав слідчий.
— Плювать! — багровіючи, запально крикнув Рибенко. — Хай одержує те, що заслужив. Я відмовляюсь від нього. Мені не потрібні в сім’ї рецидивісти. Від-мов-ляюсь!
— Але це ускладнить його долю. Якщо ви візьмете на себе… то суд може…
— Не хочу! Категорично. Є колонії. Там йому мозок вправлять. Станеш людиною — тоді поговоримо! Бувай!
— Товаришу Рибенко! Це ваше остаточне рішення?
— Так!
— Тату!
— Я сказав — у тебе нема батька, доки не станеш людиною!
— Матусю, як мені боляче…
— Тихо, синку, тихо. Як бачиш, я не плачу.
— Ти віриш мені, матусю? Ти віриш, що я не злодій?
— Вірю, Василечку. Як же ти можеш бути злодієм? Я ж знаю тебе змалечку.
— Матусю… мене можуть засудити. Кажуть, колонія.
— Не бійся, Васю. Там теж люди. Знай, що я ждатиму тебе.
— Матусю… Всі одвернуться од мене. Вони ж не знають, як було. Вони подумають, що справді.
— Дарма, хай кажуть. Ти ж знаєш, що не винний. Вина моя, синку.
— Що ти кажеш?
— Так, синку. Я винна. Я залишила тебе на розпутті, коли розійшлася з батьком. Треба було забрати тебе. Моя вина, моя кара.
— Мамо! Який я радий, що ти така. Меиі тепер легше буде.
