Українська література » Фантастика » Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Читаємо онлайн Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
дивитися людям в обличчя. Страшно, дуже страшно тягти за собою хвіст злочину, хоч і неіснуючого. Хлопець довго стояв біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, думав, куди іти спочатку. До прокурора? Чи до Ніни? До батька нізащо. Нізащо. До мами? Не треба. Село сполошиться, повідомлять, заарештують. Потім ніхто не повірить, що йшов для з’ясування правди.

Вирішив заглянути до неї. Крім мами ще лишалася вона.

І ось він прийшов. За дверима гомін. Веселі вигуки. Музика. Вечеринка? Свято? Незручно. Нічого, він викличе Ніну на кілька хвилин. І піде. Тільки подивитися їй в очі…

Вася натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулися чіткі кроки. Двері відчинилися. На нього дивилася Ніна. Вася похитнувся, вхопив на повні груди повітря.

— Хто це? — злякано запитала вона.

— Ніна, — прошепотів він.

— Вася? — скрикнула вона. — Звідки ти? Як?

— Втік. З колонії. Піду до прокурора. Я не винен…

Ніна відхитнулася назад, втримувала пальцями тремтіння губ.

— А чого тобі від менввід мене… потрібно?

— Ніно, — благально сказав Вася. — Я на хвилинку до тебе. Я піду. Ради тебе я йшов по тайзі. Вірив. Ти казала, що будеш чекати… Що будеш вірна…

Ніна опанувала собою, зміряла Васю нищівним поглядом.

— Як ти смів? — В її голосі чулися крижані нотки. — Ти смів сюди прийти? Забудь про те, що було…

За її спиною з’явився Гриць.



— Хто там, Нінуль? — запитав він. — Що за Дід Мороз? О, кого бачу? Лицар краси? Яким вітром?

— Він утік з колонії, — злякано прошепотіла Ніна. — І прямо сюди. Ти розумієш?

Гриць різко причинив двері, в щілину сказав:

— Шкутильгай звідси подалі. А то подзвоню в міліцію. Каторжанин. Дружба дружбою, а злочинцям — поворот од дверей. І Ніну забудь. Вона моя наречена!

Гримнули двері. За ними глухо дзвеніли обурені голоси. Вася поплентавсь униз — розчавлений, спустошений за одну хвилину. Куди ж тепер? А, байдуже. На Хрещатик. До прокурора. Хай знову судять. Хай шлють куди завгодно. Попроситись в найважче місце. Щоб працювати. Щоб забути минуле. Він ніколи не матиме подруги…

Краще йти самому в житті.

Вася спустився по вулиці Героїв Революції до Хрещатика. Повернув праворуч. Постояв перед вивіскою. Прочитав грізні слова «Прокурор республіки».

Рішуче відкрив двері, його зупинили. Літня жінка запитала:

— Вам до кого?

— Мені прокурора республіки.

— Тільки його? — усміхнулася жінка.

— Тільки. Дуже важливо.

— Уже пізно, — сказала жінка. — його нема. Але є черговий прокурор. Я проведу.

— А він добрий чоловік? — з надією запитав Вася.

— Чи добрий? — перепитала жінка. — А тобі треба доброго?

— Аякже. Мені — потрібно сердечного. Інакше — не хочу…

Жінка задумалась. Вася дивився на неї, пізнавав у її погляді щось материнське — і в дрібних зморшках біля очей, і в голубому промінні очей.

— А мені розповіси? — запитала вона раптово.

— А ви хіба… прокурор? — Ні. Але я його помічник.

Вася помовчав. Хитався, сумнівався. Потім глибоко вдихнув повітря, ніби перед стрибком у безодню.

— Вам розповім.

Жінка хитнула головою.

— Ходім зі мною.

11

До відправки поїзда лишилося дві хвилини. Жінка глянула на годинник, всміхнулася Васі. Подала руку.

— Мені пора йти. Пробач. Може, ще один такий, як ти, чекає під дверима. Розумієш?

— Розумію, Рає Денисівно! Дякую за все, за все.

— Тепер ти вільний, без плям. Працюй. Не уникай людей. Шукай, підбирай до кожного ключ. Чуєш?

— Де його знайдеш? — сумно оказав Вася.

— Глибше дивись. Можна минути справжній скарб… Придивляйся. Будуть друзі. Буде подруга.

— Ніколи! — скрикнув Вася.

Вона наблизилась до нього, прошепотіла:

— Дурненький. Те, що було, щезне. Розвіється. І прийде справжня. Твоя. Незамінна. Та не зрадить…

Почувся свисток. Сигнал електровоза. Вагони попливли. Майнула табличка «Київ — Владивосток». Рая Денисівна підвела руку. Гукнула:

— Держись, хлопче! Не забувай про ключ!

— Що? — не розчув Вася.

— Ключ! Ключ!

Він приклав руку до грудей, поклонився їй здалека.

Рая Денисівна йшла до воріт вокзалу, сумувала й раділа. Знов частинка її серця відривалась, пішла в море житейське. Чужа дитина, а стала близькою його доля, його покалічене життя, його химерна любов, раннє розчарування і вимушена суворість.

Нічого. Такі, як він, стають справжніми людьми. Тільки їм необхідна буря… Під тиском виростають алмази. Алмазне серце буде незломним. Ой, як потрібні такі людиі І тепер. І завжди. В усі віки…


ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЗІРНИЦЯ
Відгуки про книгу Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: