Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Він широко розкритими очима дивився на свого нового знайомого. Так несподівано життя відкрило йому щось таємниче. Може, це приведе його до великого смислу буття, дасть нові сили, вірних і мужніх друзів? Обличчя Юри було незворушне, серйозне. Міра лагідно усміхається.

— До речі, — раптом пожвавився Юра, — як ти дивишся на архітектуру? Любиш?

Міра підморгнула. Мовляв, не подавай вигляду. Вася розвів руками.

— Я… не думав про це. Подобається Андріївський собор. Софія. Деякі будинки старовинні. Сучасні коробки не подобаються.

— Молодець, — схвалив Юра. — Маєш смак. А я дуже захоплююсь архітектурою. Знаєш чому?

— Чому?

— Мрію про майбутні міста. Щоб у них було поєднане досягнення всіх віків. Антика, ренесанс, конструктивізм. Кожен будинок — неповторний. Колони, куполи, вітражі, басейни, гігантські балкони, обвиті виноградом. Здорово?

— Не знаю, — прошепотів Вася. — Я не уявляю…

— Я коли-небудь тобі ширше розповім. Між іншим, ти знайомий з таким прізвищем — Авдєєв?

— Авдєєв? — здивувався Вася. — Це відомий конструктор. Знайомий мого батька. Ми бували у нього в гостях… а він у нас. Він живе на Печерську… Старовинний будинок. Чудесні кімнати. На стелі барельєфи, древні малюнки крилатих істот…

— Здорово! — розцвів усмішкою Юра. — Оце я люблю. Особливо оздоблення внутрішніх кімнат. При плануванні майбутніх будівель це головне. Ти міг би згадати все детальніше?

— Що саме? не збагнув Вася.

— Розташування кімнат у будинку Авдєєва…

— А навіщо це вам? — підозріло запитав хлопець.

Юря перезирнувся з Мірою. Вона опустила вії, тонко усміхнуляея.

— Хлопчику можна сказати. Уміє мовчати. Ручюсь.

— Ти впевнена?

— Як за себе…

Вася слухав ту розмову з тривогою. Яке довір’я? Чому навколо звичайних речей така недомовленість?

Юра торкнувся Васиного плеча, прошепотів:

— Тут, брате, зійшовся цілий комплекс проблем. Моє захоплення архітектурою — дрібниці. Головне — доля людей. Міра, вийди, глянь як там у коридорі…

Жінка ніжно глянула на Васю, повільно вийшла з кімнати, причинилв щільно двері, Юра глибоко поглянув у очі хлопця, а притиском сказав:

— Велика операція…

— Де? В тон йому запитав Вася.

— Зв’язана з тим будинком. Може, візьмуть і тебе. Для іспиту. Хочеш?

— Хто візьме? Багато питаєш. Спершу покажи, на що здатний. Ось папір. Олівець. Спробуй згадати, що знаєш про той будинок, про кімнати. Це дуже важливо…

Вася взяв олівець, намагався викликати давні спогади. Привітний худорлявий Авдєєв. Донька — невисока, тендітна. Вона гралася з великим ведмедем. Коли його перевертали, він жалібно бекав.

— Отут — сад, — бурмотів Вася, малюючи на папері квадрат. — Тут вікно…

— Гостре око, — схвально казав Юра, схиляючись над хлопцем. — Сад, вікна. Вірно! Вікна чого?

— Вітальні. А тут коридор… Кухня. А тут… туалет… Теж виходить вікном у сад, А тут, здається, кабінет Авдєєва. Там вони розмовляли…

— Хто?

— Батько і він…

— Ага. Ясно, Дуже, дуже дякую…

Юра нормуй папірець, сховав у внутрішню кишеню піджака. Вася здивувався:

— А навіщо все це вам? Можна ж піти туди, розглянути, розпитати?

— Наївний хлопче, — ласкаво поплескав Юра Васю по плечу. — Перша заповідь розвідника — не викликати підозріння. Навіть у друга. Не кажучи про ворога. Ясно?

— Н-не зовсім, — пробурмотів хлопець.

— Збагнеш пізніше. Точка. Про це — ні гу-гу. Нікому. Доля Авдєєва і ще багатьох залежить від цієї таємниці. Увечері — знову до мене. Запиши адресу. Або краще запам’ятай. Прийдеш?

— Прийду…

— Чудово. Одразу ж — до діла. Перший іспит. Витримаєш — обрії широкі одкриваються. Ось так, Васю.

Юра обняв Васю, притиснув до себе сильними руками.

— А тепер — іди. Втім, стій, я одвезу тебе. Внизу таксі. Мені треба в невідкладній справі. Підкину тебе додому. В путь…

У машині Юра мовчав, дивився на потоки пішоходів, насвистував пісеньку. Вася намагався розібратися в тому, що з ним сталося. Чому потрібен саме він для них? А що, коли він потрапив у небезпечну компанію? Тільки ж не може бути! Така чутлива жінка, такий відвертий погляд у Юри.

«Волга» промчала по заплутаних вуличках Подолу, піднялася по Новій до вулиці Артема, зупинилася біля будівлі міліції. Юра пильно глянув на хлопця, підморгнув.

— Ні слова. Я зайду на мить. Потім — далі.

Він піднявся по сходах, зник за широкими дверима. У Васі одлягло від серця. Отже, його нові знайомі зв’язані з органами. А що, як розвідники? І Вася опинився на важливій дорозі, де сплітаються долі людей. Це тривожно і… заманливо.

Юра вийшов з будинку через кілька хвилин. Сів до машини з суворим обличчям. Звелів водієві їхати далі.

— Щось трапилося? — прошепотів Вася.

— Ти помітив? — схвально сказав Юра. — Ситуація складна. Буде важке діло. Ти не забув, як ми домовлялись?

— Ні…

— Не злякаєшся?

— Ніколи! — палко мовив Вася.

— Тоді ми чекаємо тебе. Виходь тут… До вечора…