Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
— М’яку чи тверду — яке це має значення?
— Старик, ти хворий! — категорично заявив Андрюша. — Або депресивний психоз у тебе, або піжонство!
— Чому ж? — блиснув очима Вася. — Я серйозно. Допустимо — м’яко сядемо. На Місяць. Потім на Венеру, на Марс. Що тобі це дасть? Сьогоднішнє повідомлення змінило тебе в чомусь? Ти став кращий?
— Фарс, — фиркнув Андрюша, гордо схрещуючи руки на грудях. — Ти, старик, не туди загнув!
— У нього світова скорбота, — насмішкувато бовкнув Гриць.
— До бою, моряки, — бадьоро сказала Ніна, перериваючи суперечку. — Сьогодні всі мають бути веселі й щасливі. Так велить королева.
— Слухаємось, — зігнувся в кумедному поклоні Андрюша.
Друзі галасливо рушили до столу. Там уже сиділи дорослі. Вася неохоче приєднався до святкового гурту, сів десь на краєчку. Мати пересадила його до Ніни. Він здивувався, але промовчав. Було приємно відчувати її теплу руку, слухати її схвильований подих.
Почалися тости. Мати квітла від похвал своїй доньці, стравам, собі, усміхалася, припрошувала.
Вася налив собі півсклянки перцівки. Ніна нажахано зашепотіла:
— Що ти робиш? Хіба ж можна стільки? Це ж горілка!..
— Експеримент, — сказав Вася, вихиляючи рідину. — За твоє здоров’я…
Він закашлявся, почервонів, схопив огірок.
— Що ти сказав? — занепокоєно спитала Ніна.
— Експеримент, — вже бадьоро повторив Вася. — Ху! Оце так вогонь! Не розумієш? Вчені експериментують над елементами, над газами. А я — над собою. Як лікарі. Що чумою заражалися. Хочу знати, що буде…
— Ти страшне кажеш, Васю, — прошепотіла Ніна. — Не жартуй так недобре.
Вася ковтнув ще півсклянки. Ат, все дурниці. От захоче — і піде над прірвою! Хто його зупинить? І впаде в яму… В яму… Де він бачив яму? А… у сні… Що там було? Хтось знайомий… Не можна згадати… А… байдуже…
Обличчя гостей і друзів перетворювалися в якісь неясні плями. Кружляли перед очима страви. Пляшки. Поросячі тушки. Задрані вгору ніжки індика. Огірки, помідори, салат. Пливла різка мелодія радіоли. Щось говорила Ніна. Ласкаво всміхалася мати. Легко, легко, легко!
Він встав, похитуючись, пішов до дверей. З вікна моргали вогні ліхтарів, цятки зірок над дахами. Його догнала Ніна, тривожно запитала:
— Куди ж ти? Ще тільки почали веселитися…
— Мені погано. Нінусю… Я піду погуляю.
— Так ти ж повертайся. Чуєш?
— Вернуся, Ніно… А ти ждатимеш мене? Ждатимеш?
— Який ти дивний… Ну, а як же? Ждатиму, Васю…
Зачинилися, ніби плямкнули, двері. Заглушили шум веселих гостей. Васю нудило, хитало. Хотілося плакати.
Клекотить вулиця. Біжать мимо нього, спускаються вниз, підіймаються нагору люди. Дівчата, діти, жінки, хлопці. Обзиваються.
— Назюзюкався, брат!
— Нічого, нічого, вчись! На старість як знахідка буде!
— І не соромно тобі, молодий чоловіче?
— Фе, молокосос!
Вася, плутаючи ногами, вийшов на тротуар. Оглянувся. Куди йти?
Над будинками пливла зоряна ріка. Вася, дивлячись на неї, тихенько поплентався. Дістався до фунікулера, спустився вниз, на Поділ. Подих Дніпра освіжив, але хміль не виходив. Він звернув з набережної в зарості дерев, сів на горбочку. Безтямно дивився на відбитки мерехтливих зірок у дніпровському плині, на міст, яким ішли люди з пляжу.
Хтось наблизився до Васі, почувся вкрадливий жіночий голос:
— Бідний хлопчик. Самотність?
Вася хитнув головою. Йому помогли встати, підтримали. Він щось вдячно бурмотів, ішов поряд з невідомими людьми, скаржився на свою долю…
4Вася прокинувся. Ніби висунув голову з темної ями. Вдихнув повітря. У роті було сухо, гидко. Глухо стукала кров у скроні. Голову стискувало гарячим обручем.
— Пити, — прошепотів він.
— Зараз, хлопчику, — проспівав голос. — Хвилиночку…
Чиясь рука подала йому склянку з водою. Вася ковтнув, підвів очі. На нього дивилася молода гарна жінка — біляве волосся пишною гривою спадало на спину, на лоб звисала кокетлива чолка. Брови — нарозліт, під ними зеленкуваті, трохи насмішкуваті очі. Пишні губи підмальовані. В наманікюрених пальцях сигарета. Жінка затяглася, випустила дим угору, підморгнула.
— Ну як? Легше?
— Болить… голова…
— Ага. Ну, це просто. п’ятдесят грамів. І все пройде. Хвилиночку…
Вона встала, жваво рушила до буфета, забрязкала посудом. Вася дивився на неї, дивувався. Хто вона? Як потрапив сюди? Квартира чужа. Ліжко. На стіні картина, дуже гарна. Оранжева гора в променях призахідного сонця.
Жінка вернулася, подала чарку з коричневою рідиною. Вася нюхнув, здригнувся від огиди.
— Пий, пий, — сказала вона. — Біль пройде…
Вася ковтнув, скривився. Жінка подала йому шматочок лимона. Вася вдячно кивнув. Соромливо поглянув на неї, на своє тіло, прикрите ковдрою. Вона зрозуміла, одійшла до великого люстра, стала причісуватися. Привітно мовила:
— Одягайся.
Штани і куртка лежали на кріслі — чисті й випрасувані. Вася одягнувся. Хто вона — ця дивна жінка?
— Мене звати Міра Андріївна, — сказала жінка. — Можеш звати просто — Міра. Твоє ім’я знаю. Вася. Рибенко. Я вже дзвонила твоїм. Заспокоїла. Сказала, що ти в друзів. Що все гаразд.