Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
Може, піти до Ніни? Може, вона порадить, допоможе, розвіє павутину? Може, вона саме та, з якою йти довго і до кінця?
3Двері відкрила Ніна. Вона підстрибнула, як маленька дівчинка, радісно защебетала, плещучи в долоні.
— Ой, який ти чудесний! За п’ять хвилин примчав. Тільки що подзвонила, а ти вже тут!
— Куди ти дзвонила? — здивувався Вася.
— Та тобі ж. Доморобітниця сказала, що передасть. Я ж сьогодні іменинниця. Шістнадцять. Да-ма! Скоро паспорт матиму. О!
Вася розгублено розвів руками.
— Пробач. Не знав. Я випадково…
— Випадково? — жахнулася Ніна. Потім засміялася дзвінко, невимушено. — Тим краще. Телепатично, як ти кажеш, відчув, по серцю. Проходь. Мої будуть дуже раді. Компанія невелика…
— А Гриць буде? — похмуро запитав Вася.
— Угу, — лукаво підморгнула дівчина. — Ну, а як же, Васю? Не запросити його незручно. Ми ж давні товариші. Почне розпускати всякі небилиці…
— Ніно… я прийшов до тебе, щоб поговорити.
— Потім, потім… Не роби страшних очей. Не треба трагедій. Я сьогодні іменинниця і хочу веселитися! Весе-ли-тися! Ходімо!
Ніна, а за нею Вася вступили до просторої вітальні. Там уже був накритий святковий стіл, барвисто прикрашений батареями пляшок, горами закусок. Навколо столу клопоталась невисока повна жінка з привітним втомленим обличчям. їй допомагала якась бабуся.
Жінка поглянула на Васю, дружньо кивнула.
— Добрий день, добрий день. Давно не заглядав. Ми вже вирішили, ще ти забув нашу Ніну. Полюбив іншу…
— Мамо! — перебила Ніна.
— А я що? Я правду кажу, — сміялася мати. — Проходь, зятьок, милості просимо.
Вася червонів, дурнувато усміхався. А мати, пораючись біля столу, гомоніла далі:
— Нічого соромитись. Якісь ви, сучасні, дивні. Колись у такому віці вже самостійними були, сім’ю заводили. А ви ще на батьківських спинах катаєтесь. Правда, в такого батька, як твій, можна кататись. Кажуть, він заступником міністра став?
— Здається…
— Оце синок! Не знає, як власний батько піднімається вгору! Такі сучасні діти! Ну, нічого. Аби добре було! Аби добре!
«Та не добре ж! — хотілося кричати Васі. — Навіщо ці солодкі слова? Навіщо усмішки, вимушена делікатність? Гірко, тоскно йому, а треба підтримувати нікчемну, дурну розмову! Йшов відкрити душу, порадитись, а випадковий день іменин стає на перешкоді!»
Ніна взяла Васю за руку, потягла до своєї кімнати.
— Зачекаємо в мене. Скоро прийдуть всі інші.
Вона крутилася перед дзеркалом, кокетливо поправляла модну рожеву сукню, кидаючи грайливі погляди на сумного Васю.
— Розкажи, де був? Ти збирався в село.
— Їздив.
— Сподобалося?
— Дуже. Ходив у ліс, збирав гриби. Як знайдеш гриба, так ходиш навколо нього, танцюєш… Ніби брата побачиш.
— Може, й розмовляєш з ними?
— Аякже. Розмовляю.
— Я гриби люблю в борщі, — сміялася Ніна. — Або в соусі.
— В селі просто, — казав Вася. — Легко. Ніби знімаєш якусь павутину. А вернешся додому — знову хаос…
— Залізна рука города, — продекламувала Ніна. — Хрестоматія для середньої школи. Коцюбинський. Інтермеццо. Тра-ля-ля. Ми вже проходили.
Васі стало боляче. Він торкнувся Ніниної руки.
— Я не жартую, Нінусю. Я серйозно. Мені дуже хотілось поговорити з тобою. Скажи, ти б поїхала далеко-далеко?
— Куди? — здивувалася Ніна.
— Щоб навколо були гори або ліс. Щоб мужні, сильні люди. Суворі й чесні. Безстрашні й непідкупні. Такі, як у Сибіру. В Братську. На цілині. На Півночі. Давай, як закінчимо школу, поїдемо туди.
Ніна знизала плечима, хмикнула.
— А університет? А інститут?
— Заочно закінчимо, — з надією сказав Вася. — Зате в бурі будемо жити. Я вірю тобі. Я тебе…
— Ой, Васю, ти завжди захоплюєшся, — капризно надула губи дівчина. — Кидати живе, їхати на мертве. Тут культура, квартира. А там — тайга, комарі, грубість, палатки. Он приїжджали хлопці, повтікали звідти. Кажуть — жах!
— Шкурники повтікали. А справжні не втечуть!
— Тра-ля-ля. Не сміши. Вічно ти носишся з ідеями. То спілка краси. То Сибір. Несолідно, Васю! О, дзвінок! Друзі прийшли! Момент! Я їх прийму. Посидь!
Вона ще раз крутнулася перед дзеркалом, вибігла до вітальні. Вася дивився їй услід, думав над її словами, що ще звучали в свідомості. «Кидати живе, їхати на мертве». Чиї це слова? Невже її? Не може бути? Це чуже, засвоєне. Вона ж не була такою. Я пам’ятаю її з дитинства. Мріяла вона і про далекі краї, і про польоти в небо, і про подвиги. Як швидко, як ганебно швидко засвоюються такі погляди. А може, Ніна лише грається?
Може, вона не хоче говорити з ним про серйозне в цей день?
До кімнати ввалилися однокласники. Серед них — Гриць. Він побачив Васю, набичився, подав холодну руку, щось буркнув. Андрійко Ремез — високий, худий, носатий — накинувся на Васю, загорлав:
— Чув — сьогодні наші другу ракету на Місяць запустили?
— Ну й що? — запитав Вася.
— Як що? М’яку посадку зроблять!