Нейромант - Вільям Форд Гібсон
– Кейсе.
Він смикнувся вбік, рефлекторно притисся спиною до стіни.
– Повідомлення для тебе, Кейсе. – Перед ним стояв Люпус Нетутешній, його комбінезон мінився кольорами веселки.
– Вибач, не хотів тебе налякати.
Кейс випростався, поклав руки в кишені. Він був на голову вищим за модерного.
– Ти б обережнішим був, Нетутешній.
– Ось повідомлення. М-О-В-Ч-О-З-И-М, – промовив він по літерах.
– Від тебе? – Кейс зробив крок уперед.
– Ні, для тебе.
– Хто передав?
– Мовчозим, – повторив Нетутешній і кивнув, хитнувши перед Кейсом рожевим ірокезом. Його комбінезон став матово-чорним, наче вугільна тінь на старому бетоні. Він виконав дивний таночок, покрутивши тонкими чорними руками, а тоді зник. Ні. Досі тут. Рожеве волосся сховане під капюшоном, комбінезон того ж відтінку сірого, що й тротуар, на якому він стоїть. В очах віддзеркалився червоний сигнал світлофора. Тепер точно зник.
Кейс заплющив очі, потер їх занімілими пальцями, сперся спиною на стару цегляну стіну.
На Нінсей усе було значно простіше.
05_
Найнята Моллі команда медиків займала два поверхи безіменної каркасної споруди неподалік від старого балтиморського аеропорту. Це була модульна будівля – щось на зразок велетенського «Дешевого готелю» із сорокаметровими капсулами. Кейс зустрів Моллі на виході з капсули, прикрашеної дбайливо вимальованою вивіскою «ДЖЕРАЛЬД ЧІН, ДАНТИСТ». Моллі кульгала.
– Каже, якщо копну що-небудь, вона відпаде.
– Я одного твого приятеля зустрів випадково, – повідомив Кейс. – Із модерних.
– Ага, і кого саме?
– Люпуса Нетутешнього. Приніс повідомлення. – Він віддав їй серветку, на якій червоним фломастером було написано охайні й чіткі друковані літери: «М О В Ч О З И М». – Казав…
Та вона жестом наказала йому замовкнути.
– Слухай, піди візьми нам крабів.
Після ланчу в Балтиморі, коли Моллі з моторошною легкістю розтинала краба, вони поїхали на метро до Нью-Йорка. Кейс призвичаївся не розпитувати: замість відповідей він отримував самі вказівки мовчати. Вона майже не говорила – певно, через біль у нозі.
Худенька темношкіра дівчинка з дерев’яними намистинами та старовинними резисторами в туго заплетеному волоссі відчинила перед ними двері й провела крізь захаращений тунель. Кейсові здалося, що Фінове звалище виросло за час їхньої відсутності. Або ж воно просто поволі змінювалося, щільнішало під тиском часу, невидиме шмаття осідало й перетворювалося на перегній, кристалізувалося в есенцію вимерлих технологій, що нишком квітнули на звалищах Агломератів. Поза армійською ковдрою за білим столом на них чекав Фін.
Моллі різко зажестикулювала, витягла папірця, щось написала й передала йому. Фін узяв папірець вказівним і великим пальцями. Читаючи, тримав подалі від обличчя, наче щось вибухонебезпечне. Зробив якийсь невідомий Кейсові знак, у якому поєднувалися нетерплячість і похмуре смирення. Потім підвівся, струсив крихти з ношеного твідового піджака. На столі поряд із роздертою пачкою хлібців стояла скляна банка маринованих оселедців і олив’яна попільничка з горою недопалків «Партагас».
– Заждіть, – сказав Фін і вийшов.
Моллі всілася на його місце й випущеним зі вказівного пальця лезом підчепила шматок оселедця. Кейс тинявся кімнатою й, проходячи повз сканувальні опори, водив по них пальцями.
За десять хвилин Фін прибіг, осяваючи все навколо широкою жовтавою усмішкою. Кивнув, схвально показав Моллі великий палець, а Кейса на мигах попросив помогти з екраном у дверях. Коли всі липучки було застебнуто, витягнув із кишені пласку консоль і ввів складну послідовність команд.
– Ну, золота моя, – звернувся він до Моллі, – ти молодець. Нутром чую, це воно. Розповіси, де взяла?
– У Нетутешнього, – відповіла Моллі, відсуваючи хлібці й оселедці подалі. – Домовилася з Ларрі про лівак.
– Розумно! – схвалив Фін. – Це в нас штучний.
– Так, ану чекайте, – устряв Кейс.
– Із Берна, – вів далі Фін, не звернувши на нього уваги.
– Бернський штучний. У нього обмежене швейцарське громадянство за якимось їхнім аналогом Закону 53-го року. Розробили для «Тессьє-Ешпул Сосьєте Анонім». Їм належать і головна машина, і оригінальний софт.
– То ще раз, що там у Берні? – Кейс став між ними.
– Мовчозим – це кодове ім’я якогось штучного. Маю його номер у Тьюрингівському реєстрі. Реєстрі штучних інтелектів.
– Це все суперклас, – відповіла Моллі, – але що нам це дає?
– Якщо Нетутешній правий, цей штучний стоїть за Армітіджем.
– Я заплатила Ларрі, щоби модерні трохи рознюхали про Армітіджа, – пояснила Моллі Кейсові. – У них там канали зв’язку якось не по-людськи влаштовані. Ми домовилися, що вони матимуть гроші, коли дадуть відповідь на одне запитання: хто найняв Армітіджа?
– І ви гадаєте, що це штучний? Але ці штуки не мають жодної свободи. Це, мабуть, та материнська корпорація, ці «Тесле…»
– «Тессьє-Ешпул Сосьєте Анонім», – повторив Фін. – І я маю про них історійку. Хочете історійку? – Він сів на стілець і запитально подався вперед.
– Фін без байки не Фін, – відповіла на це Моллі.
– Цієї ще ніхто не чув від мене, – почав Фін.
Фін був скупником і продавцем краденого, здебільшого крадених програм. Робота періодично зводила його з іншими скупниками, які працювали в традиційніших нішах. Наприклад, збували дорогоцінні метали, марки, рідкісні монети, коштовне каміння, прикраси, хутра, картини та інші твори мистецтва. Історія, яку він розповідав Моллі й Кейсові, починалася з передісторії про іншого чоловіка, якого він звав Смітом.
Сміт також був скупником, але в урожайні сезони працював із мистецтвом легально. Серед знайомих Фіна він був першим, хто «перейшов на кремній» – цей вираз здався Кейсові старомодним – і скуповував мікрософти з базами даних про історію мистецтва й галерейні продажі. Сміт носив у новому завушному гнізді півдесятка чипів, і його знання мистецького ринку викликали святобливий страх – принаймні в колег. Але якось він прийшов до Фіна по допомогу. Це був жест фахової дружби. Він шукав вихід на клан Тессьє-Ешпулів, але такий, щоби ніхто з клану гарантовано не зміг відслідкувати, звідки прийшов запит. «Це можна влаштувати, – відповів йому Фін, – але мені точно знадобиться детальніше пояснення».
– Пахуче було дільце, –
