Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– Перепрошую, ви працівник? – здійняв брови охоронець.

Моллі видула й лопнула бульку.

– Ні, – відповіла вона й двома зігнутими пальцями правої руки вдарила охоронця в сонячне сплетіння. Той склався навпіл і потягнувся до передавача на поясі, але вона приклала його головою об стіну ліфта.

Жуючи тепер трохи швидше, вона вибрала «ЗАЧИНИТИ ДВЕРІ» й «СТОП» на підсвіченій панелі. Вийняла з кишені плаща дешифратор і під’єднала його шлейф до щілини магнітного замка, що оберігав електросхему панелі.

Пантерні-модерні вичекали чотири хвилини, доки їхній перший хід дасть результат, а тоді ввели наступну точно зважену дозу дезінформації. Цього разу – безпосередньо у внутрішню відеомережу сенснетівської будівлі.

Вже о 00:04:03 всі екрани в будівлі миготіли з частотою, яка викликала серцеві напади в тих сенснетівських працівників, які були до них схильні. Потім на екранах з’явилося щось віддалено схоже на людське обличчя, витягнуте на всі боки, наче якась збочена карта земної півкулі. Розкрилися вологі синюваті губи, ворухнулася видовжена щелепа. Червонястий клубок вузлуватих коренів, що міг слугувати потворі рукою, потягнувся до камери, розплився й зник. Замигтіли образи біохімічної тривоги: план системи водопостачання будівлі, руки в рукавичках маніпулюють лабораторним посудом, щось падає далеко вниз, розмитий сплеск… Аудіосупровід, запущений зі швидкістю, майже вдвоє більшою за нормальну, взяли з новин місячної давнини про перспективу воєнного застосування речовини, відомої як Ейч-Ес-Джі, яка регулює швидкість росту людських кісток. При передозуванні Ейч-Ес-Джі швидкість ділення кісткових клітин певного типу могла пришвидшуватися чи не вдесятеро.

Через п’ять хвилин після півночі в дзеркальному хмарочосі компанії «Сенс-Нет» перебувало близько трьох тисяч працівників. Коли відеоповідомлення пантерних-модерних закінчилося білим спалахом на екранах, сенснетівський хмарочос забринів від страшного вереску.

Зреагувавши на попередження про «синю дев’ятку» у вентиляційній системі, до будівлі наближалося півдесятка тактичних СПП нью-йоркської поліції з увімкненими на повну прожекторами для розгону демонстрацій. Вертоліт підрозділу швидкого реагування знявся зі злітного майданчика на Райкерсі.

Кейс запустив свою другу програму. Точно розроблений вірус увійшов у систему режимного керування, вбудувався в її код і приховав усе з напівпідвального поверху, де «Сенс-Нет» зберігала свої дослідницькі бібліотеки.

– Бостон, – почувся голос Моллі, – я внизу.

Кейс перемкнувся й побачив стіну ліфтової кабіни. Моллі розстібала білі штани. Він побачив на її литці примотаний мікропорою пузатий пакунок кольору шкіри. Вона нахилилася й віддерла пластир. Коли вона розгортала модернівський комбінезон, бордові цівки потекли від нігтів міметичним полікарбоном. Вона скинула пластиковий плащ, лишила його на підлозі коло білих штанів і почала натягувати комбінезон поверх сорочки.

00:06:26

Вірус пробурив хід у командній кризі бібліотеки. Пройшовши всередину, Кейс побачив синій простір, а в ньому – кодовані кольором сфери, нанизані на щільні неоново-блакитні ґрати. У безпросторі матриці суб’єктивні виміри просторово-візуального представлення даних не мали обмежень. Якби Кейс зламав зі свого «Сендая» іграшковий калькулятор, між кількома основними командами він побачив би неосяжне ніщо. Кейс почав уводити послідовність команд, яку Фін придбав у одного сарарімана середньої ланки із серйозною наркотичною залежністю. Наче на невидимих рейках, він поплив між сфер.

Ось та, що треба.

Він зламав захист сфери й увійшов усередину, під гладке, мов скло, холодне неоново-блакитне склепіння без зірок і планет. Запустив підпрограму, що вносила зміни в команди центрального пульта.

Тепер на вихід. Обережно задкуючи, вірус зашив за собою прорубаний хід. Справу зроблено.

У вестибюлі сенснетівської будівлі за вазоном із деревом сиділи двоє пантерних-модерних і старанно знімали на камеру так зване повстання. Обидва були в хамелеонових комбінезонах.

– Спецпідрозділ розпилює пінні барикади, – зауважив один так, щоби було чутно в горловий мікрофон. – Реагувальники досі намагаються посадити вертоліт.

Кейс клацнув перемикачем і провалився в больове пекло розтрощеного стегна. Моллі притислася до сірої стіни довгого коридора, дихала рвано й непевно. Кейс миттєво перемкнувся назад у матрицю. Розжарений до білого дріт болю поволі розтанув у його лівому стегні.

– Що сталося, кошенята? – запитав він у зв’язкового.

– Не знаю, Різальнику. Мати мовчить. Чекаємо.

Кейсова програма відбувала цикл за циклом. Неоново-малинова парость завтовшки з волосину виросла з центру зашитого вірусом ходу й потягнулася до мінливого контуру криголама. Чекати не було часу. Він глибоко вдихнув і перемкнувся на симстим.

Моллі зробила один крок, намагаючись перенести вагу на руку, якою трималася за стіну. Сидячи на горищі, Кейс застогнав. Далі вона мала переступити через руку на підлозі. Рукав уніформи забризканий свіжою кров’ю. Уламки скловолоконної тонфи. Здавалося, її очі бачили тільки прямо попереду. На третьому кроці Кейс заволав від болю й оговтався в матриці.

– Кошенята? Бостон, любі… – голос був хрипкий від болю. Вона закашлялася. – Невеличка проблемка з місцевими. Здається, один із них зламав мені ногу.

– Що зробити для тебе зараз, Котяча мати? – голос зв’язкового було ледве чутно крізь перешкоди. Кейс змусив себе перемкнутися на симстим. Вона сперлася на стіну, перенесла вагу на цілу ногу. Порилася в начеревній кишені комбінезона, витягла аркуш пластику, обліплений дермадисками всіх кольорів веселки. Обрала три й міцно наліпила їх на ліве зап’ястя ближче до вен. Шість тисяч мікрограмів синтетичного ендорфіну опустилися на біль, наче молот, розбили його на друзки й розчинили назов­сім. Спина судомно вигнулася.

Рожеві хвилі тепла попливли її стегнами вгору. Моллі зітхнула й осіла.

– Так, кошенята. Тепер усе в нормі. Тільки хай дадуть бригаду медиків, коли вийду. Передайте моїм людям. Різальнику, дві хвилини до цілі. Прикриєш?

– Передайте, я на місці й прикрию, – відповів Кейс.

Моллі покульгала коридором. Коли вона обернулася, він побачив тіла трьох сенснетівських охоронців. Одному з них, здавалося, бракувало очей.

– Спецпризначенці й реагувальники задраїли перший поверх, Мати. Пінні барикади. Тут стає вогко.

– Тут у підвалі теж не сухо, – відповіла вона, проштовхнувшись крізь сталеві двері. – Різальнику, я майже на місці.

Кейс перемкнувся в матрицю та зняв троди з чола. Він був увесь мокрий від поту. Витер обличчя рушником, сьорбнув води з велосипедної пляшки, що стояла біля «Хосаки», й оглянув схему бібліотеки на екрані. Червоний курсор замиготів у проході. Лише кілька міліметрів до зеленої точки, що позначала місце, де тримали конструкт Діксі Рівного. Він подумав про її зламану ногу – що з нею буде, якщо так ходити? Із достатньою дозою синтетичного ендорфіну в крові вона би й на кривавих куксах ходила. Кейс затягнув нейлоновий пояс, що втримував його в