Нейромант - Вільям Форд Гібсон

04_

Кейс сидів на горищі з дерматродами на чолі й споглядав танок порошинок у розріджених сонячних променях, що просіювалися крізь ґратчасте дахове вікно. У кутку монітора йшов зворотний відлік.

Йому подумалося, що кіберковбої не надто шанують симстим, бо це забавка для м’яса. Він розумів, що його троди й тоненька пластикова тіара симстим-деки – це практично те саме, а кіберпросторова матриця, – власне, максимально спрощене представлення даних принаймні на рівні графічного оформлення, щоби людські органи чуттів могли їх сприймати. Але симстим як такий спантеличував його своєю зосередженістю на легковажному й непотрібному підсиленні плотських чуттів. Ясно, що комерційні записи зазнають обробки: якщо в Теллі Айшем боліла голова під час запису сегмента, користувач цього не відчує.

На екрані замиготіло двосекундне попередження.

Новий перемикач він під’єднав до «Сендая» тонкою стрічкою оптоволокна.

І раз, і два, і…

Кіберпростір плавно виріс із кардинальних точок. «Чітко, – подумав Кейс, – та недостатньо чітко. Треба буде долаштувати…»

Потім він спробував новий перемикач.

Різке падіння в чужу плоть. Матриця зникла, накрило хвилею звуку й кольору… Моллі рухалася серед вуличної юрби повз ятки з дешевими програмами, де ціни писали тимчасовим чорнилом на пластикових дошках, і звідусіль із незліченних динаміків чулася музика. Пахло сечею, вільними мономерами, парфумами, смаженими пиріжками з крилем. Протягом кількох секунд він панічно намагався керувати її тілом. Потім віддався пасивному рухові, перетворився на пасажира за її зіницями.

Здавалося, її лінзи взагалі не притишують сонячного світла. Цікаво, чи вбудовані підсилювачі компенсували яскравість освітлення автоматично. Зліва внизу на периферії зору синіми цифрами й літерами висвічувався час. «Вимахується», подумав Кейс. Мова Молліного тіла була для нього геть чужоземною. Стиль пересування спантеличував: постійно здавалося, що вона от-от наштовхнеться на когось, але натовп танув перед нею, розступався, даючи дорогу.

– Ти як там, Кейсе? – почув він і одночасно відчув, як вона вимовляє слова. Її долоня ковзнула під куртку, кінчик пальця легко погладив сосок під теплим шовком. Кейсові перехопило подих. Моллі засміялася. Але з’єднання працювало тільки в один бік.

Він не міг їй відповісти.

Два квартали – і вона вже нанизувала на прокладений курс околиці Меморі-лейн. Кейс досі намагався перевести її погляд на орієнтири, якими він скористався би, якби довелося шукати дорогу. Пасивність уже починала його дратувати.

Коли він клацнув перемикачем, перехід у кіберпростір відбувся миттєво. Кейс наблизився до стіни з примітивної криги, що оточувала Нью-Йоркську громадську бібліотеку. На автоматі порахував кількість потенційних дірок у захисті. Перемкнувся назад у Молліне тіло – у хвилеподібний рух її м’язів, гостроту й яскравість її чуттів.

Кейс упіймав себе на роздумах про особистість, із якою ділив ці чуття. Що він насправді знав про неї? Вона також профі, вона така, яка є, бо цим заробляє собі на життя. Зранку, коли вона прокинулася, він дізнався, як вона рухатиметься йому назустріч, як вони застогнуть в унісон, коли він у неї входитиме у і що потім вона захоче кави без молока…

Прямувала вона до павільйону оренди напівлегальних програм. Такі павільйони заполонили Меморі-лейн. У провулку було тихо, жодної метушні. Покупці – переважно молодь, майже всім менше двадцяти. Здавалося, кожний мав за лівим вухом набір вуглецевих гнізд, та Моллі на них не фокусувалася. Обабіч центральної галереї – ятки. Перед ними – вітрини, де продавці сотнями виставляли на огляд мікрософти й кутасті пласти різнобарвного кремнію, запаяні в прозорі довгасті бульки пластику на білому картоні. Моллі попрямувала до сьомої ятки під південною стіною. На касі стояв голомозий малий зі скляни­ми очима, з-за його лівого вуха стирчало з десяток мікрософтових шпильок.

Вона зупинилася просто перед ним.

– Ларрі? Ти тут, чувак?

Малий сфокусувався. Випростався на стільці й брудним нігтем виколупав із-за вуха пурпурово-червоний мікрософт.

– Агов, Ларрі.

– Моллі, – кивнув малий.

– Є певна робота для одних твоїх друзів, Ларрі.

Ларрі витягнув із кишені червоної спортивної сорочки плаский пластиковий футляр, розкрив його й уклав мікрософт поряд із десятком інших. Поводив над ними рукою, вибрав лискучо– чорний, трохи довший, і акуратно ввів за вухо. Примружився.

– У Моллі компанія, і Ларрі це не подобається.

– Ого, – відповіла вона, – не знала, що ти такий… чутливий. Я вражена. Немало коштує така чутливість, певно.

– Леді, ми знайомі? – Погляд його знов був скляний. – Шукаєте софти?

– Модерних шукаю.

– Моллі, ця штука, – він поклацав нігтем по чорній шпильці, – каже, що на тобі їздець. Хтось дивиться крізь твої очі.

– То мій напарник.

– Скажи напарникові, нехай іде.

– Маю дещо для пантерних-модерних, Ларрі.

– Леді, ви про що взагалі?

– Кейсе, я далі сама.

Він клацнув перемикачем і знов був у матриці. Кілька секунд післяобрази павільйону висіли перед ним у дзвінкій кіберпросторовій тиші.

– Пантерні-модерні, – дав він запит «Хосаці», знімаючи троди. – Оглядово. П’ять хвилин.

– Уже, – відповів комп’ютер.

Таку назву він чув уперше. Щось нове. Виникло під час його перебування в Тібі. Субкультурні пошесті носились Агломератами зі швидкістю світла. Цілі молодіжні культури поставали за ніч, переживали сезон і зникали назавжди.

– Починай, – наказав він.

«Хосака» передала запит до бібліотек, журнальних архівів і новинних агентств. Огляд починався зі стоп-кадру, який спершу здався Кейсові колажем: хлоп’яче обличчя на тлі забризканої фарбою стіни. Темні очі, епікантуси обабіч перенісся – явно результат хірургії, безжально прищаві щоки, бліді й запалі. «Хосака» розморозила кадр, і хлопець почав загрозливо– граційно рухатися, вдаючи хижака в джунглях. Його тіло було майже невидимим: абстрактна мішанина плям, що нагадували розмиту цегляну кладку, обпливала тісним комбінезоном.

Міметичний полікарбон.

Перехід до інтерв’ю з Вірджинією Рамбалі, доктором суспільних наук Нью-Йоркського університету. Рожеві літери й цифри її імені, посади та місця роботи пульсували на екрані.

-Вони зосередилися на несистематичних актах сюрреалістичного насильства, – промовив хтось за кадром.

– Можливо, нашим глядачам буде непросто зрозуміти, чому ви й далі наполягаєте, що цю поведінку не можна вважати тероризмом.

Доктор Рамбалі посміхнулася.

– Завжди існує межа, за якою терорист уже не маніпулює певним медіагештальтом. Насильство цілком може її перетнути, але при цьому терорист, який це насильство вершить, сам стає симптоматичною складовою зазначеного медіагештальту. Зазвичай під тероризмом ми розуміємо щось нерозривно пов’язане з медіа. Пантерні-модерні відрізняються від терористів своїм рівнем самосвідомості, своїм розумінням міри відмежованості медіа від терористичного акту на етапі його первинного соціополітичного намі…

– Пропусти це, – наказав Кейс.

Першого свого модерного